Борис ПЕНЧУК

донецкая мафия победила... в очередной раз

2009-10-30T19:28:16Z

донецкая мафия победила... в очередной раз победила ... Пенчук сидит 13 месяцев в тюрьме.
Помним ...

Как я "продался" донецким.

2008-04-16T21:09:08Z

После проведенного 16 апреля 2008 г. бриффинга заместителя Генерального Прокурора Украины Рината Кузьмина, на котором было объявлено о том, что Генеральная прокуратура предъявила бывшему директору торгового центра «Белый Лебедь» Борису Пенчуку обвинение в даче ложных показаний по делу против экс-главы Донецкого областного совета Бориса Колесникова, бывший директор донецкого торгового центра «Белый Лебедь» Борис Пенчук заявляет, что Генеральная прокуратура по иску Б. Колесникова 07 апреля 2008 года арестовала все его имущество с формулировкой: "... Из чего бы оно не состояло, и где бы оно ни находилось". Об этом он сообщил "Українськім Новинам". Кроме того, в тот же день, у него была взята уже девятая подписка о невыезде, передано указание Р. Кузьмина на все пограничные переходы Украины, запрещающее Б. Пенчуку пересекать государственную границу.

«Окончено дело по Колесникову ... Борис Пенчук обвиняется в даче ложных показаний. Дело направлено в суд », - сказал Кузьмин.
09 апреля 2008 года ГПУ оповестила Б. Пенчука о том, что в действиях работников милиции (и Ю. Луценко) нарушений Закона не обнаружено ...
От себя: Ну, что ж ... Опять ГПУ выполняет заказы "с верху" в угоду "политической целесообразности" текущего момента. БРАВО! Нет слов ...

Борис Пенчук возможно спас себе жизнь (http://sd.net.ua/2007/10/31/boris_penchuk_vozmozhno_spas_seb)

2008-04-16T20:28:59Z

Выступив с заявлением против Юрия Луценко, Борис Пенчук,возможно, спас себе жизнь. – считает эксперт АСД Михаил Скорич. Не исключено, что из Пенчука сделали бы нового Георгия Гонгадзе с целью начать преследования против видных регионалов из Донбасса.

Живой Пенчук «оранжевым» уже не нужен – они использовали его и фактически выбросили как отработанный материал, оставив без защиты и актически не расплатившись с ним. А вот мертвый Пенчук мог стать поводом для очередной истерии вокруг «донецких бандитов». Под этим соусом было бы очень удобно устроить разгром Партии Регионов руками правоохранительных органов.
Украина уже знает примеры, когда убийства никому неизвестных и никому неопасных журналистов Гонгадзе и Александрова использовались в политических целях. Пенчук также имел все шансы пополнить своим именем список мертвых «борцов за демократию».

Однако после заявления с обвинениями в адрес Луценко он отвел от себя угрозу, так как обвинить в его смерти Колесникова и Партию Регионов уже не удастся. Ну и конечно же это стало серьезным ударом по репутации Юрия Луценко. И дело не в том, что поставлено пятно на репутации экс-министра, а под сомнением оказалась его эффективность, ведь «Дело Колесникова» было единственным громким достижением Юрия Витальевича. – отмечает Михаил Скорич.

Мнение Геннадия Москаля.

2007-11-21T23:48:15Z

...Я не имею к Пенчуку никаких претензий, отношусь к нему с глубоким уважением, и он сделал все, что мог сделать в нашем государстве - не каждый набрался бы воли и мужества на это. Его просто раздавила система. В украинскую историю борьбы с криминалитетом он уже вошел, и его сегодня не так легко привлечь к ответственности, поскольку общественное мнение за эти годы было определенным образом сформировано. А то, что он сейчас говорит… Для того, чтобы его понять, нужно быть на его месте, и просто пережить то, что он пережил - в человека стреляли, на него было покушение… По этому поводу заведено уголовное дело. Правда, его расследованием сейчас уже никто не занимается. Я даже могу назвать номер уголовного дела - 032116, оно было возбуждено по факту хулиганства одним из райотделов города Донецка 25.11. 99-го года. Это тот же год, в который, как говорит Пенчук, в отношении него было совершено вымогательство акций «Белого лебедя»…

В Пенчука стреляли из пистолета ТТ, но дело почему-то было возбуждено по статье «хулиганство». Хотя это было чистейшей воды покушение на убийство. Но в то время существовала общеукраинская практика – прятать покушения на заказные убийства под хулиганства, а взрывы - под умышленное уничтожение имущества. Специально «приукрашивали» статистику, потому что заказные убийства нужно было передавать в Киев, и их ставили на учет. Слава богу, от этой практики сейчас отказались.. Так вот, когда начали искать это уголовное дело, его не могли сразу найти, и я сказал: «Поищите среди хулиганств»…

http://pro-test.org.ua/en/publikacii/intervyu/moskal-mnenie-chto-lucenko-nelzya-stavit-ministrom-vnutrennih-del-sozdaetsya-celenapravlenno/

Чому Борис Пенчук поступив правильно

2007-11-02T10:29:13Z

Вадим Денисенко, «Коментарі», для proUA / 31.10.2007 10:05

Він мав нормальну угоду з новою тоді помаранчевою владою: я вам даю свідчення проти Колесникова, ви повертаєте мені бізнес і захищаєте життя. Свою частину угоди він все-таки виконав. Помаранчева влада свою частину, м’яко кажучи, провалила.

Про чорну сторону цього скандалу не хоче говорити ніхто. Але вона (чорна сторона) полягає лише в одному: партія «Наша Україна», Юрій Луценко, і зрештою, Віктор Ющенко зробили все від себе залежне, щоб сьогодні Борис Пенчук розповів нам, що ніякого конфлікту між ним і Борисом Колесниковим не було, а були всього-навсього невеликі «тертя». Юрій Луценко може тепер багато просторікувати про те, що його дев»ять разів хотіли зняти з посади міністра усілякі злочинці з парламенту, говорити про те, як хтось його ніби-то боявся. Але насправді боятися мав пан Пенчук. Саме він був головним (завважте - єдиним) свідком проти правої руки Рената Ахметова. Саме він в 2005р. поклав багато чого на карб, аби добитися своєї справедливості (за якою може критися і пошук правди, і матеріальних благ і ще хто-зна чого).

Він тоді насправді ризикував практично всім. Не треба бути геніальною людиною, щоб не зрозуміти: йому за це пропонували захист, певні політичні перспективи, можливо, якісь фінансові преференції. І в результаті - нічого не дали. В 2006-му він опинився в непрохідній частині блоку Пора-ПРП. В 2007-му він взагалі нікого не зацікавив. Саме тому він і виступив на прес-конференції з критикою Луценка, який, по суті, теж сьогодні опинився у ролі стрілочника. Він-то міг хіба що почасти гарантувати захист свідка Пенчука.

Насправді Пенчук став певним лакмусовим папірцем для визначення Президентської вертикалі. Покинувши напризволяще Бориса Пенчука, нашоукраїнці і народні самооборонці самі собі підклали свиню. Самі посудіть – навіть якщо Луценко і очолить свій розхвалений наступ на злочинців - ну хто захоче з ним співпрацювати? Принцип «своїх не здають» уже порушений. А відтак людина при здоровому розумі сім раз подумає, чи повірити новим обіцянкам все тих же борців зі злочинністю.

Спільний з Ар'євим новий фільм про донецьку мафію - 2

2007-10-14T09:25:27Z

Слава Богу, щось сдвинулось в Україні: Ющенко підписав Указ про святкування 65 річниці УПА !

2007-10-12T17:48:10Z

В.Ющенко подписал указ о праздновании 65-й годовщины создания Украинской повстанческой армии.
РБК-Украина, 12.10.2007, Киев 17:16
Президент Украины Виктор Ющенко подписал Указ "О праздновании 65-й годовщины создания Украинской повстанческой армии". Об этом сообщает пресс-служба главы государства. С целью возобновления национальной памяти и исторической справедливости, укрепления общественного согласия, консолидации общества и по случаю 65-й годовщины создания Украинской повстанческой армии, в поддержку инициативы широких кругов общественности, Мирового юбилейного организационного комитета по отмечанию 100-летия со дня рождения Романа Шухевича и 65-й годовщины создания Украинской повстанческой армии Президент постановил:

Совету министров Автономной Республики Крым, областным, Киевской и Севастопольской городским государственным администрациям:

разработать при участии общественности мероприятия о праздновании 14 октября 2007 года 65-й годовщины создания Украинской повстанческой армии;

принять меры относительно улучшения социально-бытового и медицинского обслуживания бывших участников украинского освободительного движения, провести работу по изучению их повседневных потребностей, найти возможности предоставления ветеранам украинского освободительного движения адресной материальной помощи и вручения им памятных подарков;

обеспечить проведение соответствующих тематических выставок, лекций по истории украинского освободительного движения, пополнения и демонстраций музейных экспозиций.

Кабинету Министров Украины ускорить решение в установленном порядке вместе с Львовской областной государственной администрацией вопроса относительно сооружения в городе Львове памятника Р.Шухевичу.

Киевской городской государственной администрации принять меры относительно завершения в 2008 г. благоустройства в городе Киеве парка чествования борцов за независимость Украины.

Министерству иностранных дел Украины обеспечить проведение заграничными дипломатическими учреждениями Украины мероприятий по отмечанию 65-й годовщины создания Украинской повстанческой армии, в частности, с привлечением представителей украинской общественности за рубежом.

Фільм “Донецька мафія. Перезавантаження” намагається прорватися до глядачів.

2007-09-28T08:56:41Z

http://ukrrudprom.com/digest/dhughhnjgfg270907.html

Схоже, що всі шанувальники давнього радянського кінофільму “Джентльмени удачі” дістали його продовження. Фільм зняв журналіст Володимир Ар’єв, і зветься він “Донецька мафія. Перезавантаження”. Що спільного? Напевно, образи головних героїв — людей, які стали поза межі закону. Звичайно, різниця між двома стрічками велика. Хоча б у жанрах: перша — комедія, а друга, скоріше — кримінальний трилер. А ще “Джентльмени” — річ художня, а “Донецька мафія” — документальний фільм. І це вражає.

Головні герої ар’євського фільму давно відомі в Україні: Віктор Янукович, Рінат Ахметов, Алік Грек та інші. Глядач дізнається жахливу правду про минуле теперішніх нібито статечних політиків і бізнесменів. Наприклад, Прем’єр—міністр Віктор Янукович, “проФФесор”, який видається таким собі вихователем дитячого садка Трошкіним, швидше, нагадує кіношного Доцента.

З перших кадрів фільму глядач отримує неспростовні факти іншого життя лідера Партії регіонів. Показано реалії формування такого явища як донецький кримінальний клан, яке набуло загальноукраїнського масштабу. Уперше продемонстровано довідку МВС Московської області, у якій підтверджено, що наш глава уряду двічі судимий. Про зняття судимостей у ній немає жодного слова. Чому документ має російське походження? Дуже просто: саме туди за радянських часів звозили на зберігання всі документи, а те, що було в наших архівах і не вкладалося в офіційну гламурну біографію Віктора Федоровича, уже знищено.

“Януковича було засуджено за те, що 16 вересня 1969 року разом із засудженим Бобирем під час сварки вони побили постраждалого Пантелієнка, завдавши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження”, — каже в камеру (телевізійну) суддя Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв. У слова судді можна повірити, особливо після численних чуток про те, що Віктор Федорович і нині лупцює своїх міністрів. Пам’ятаєте з фільму: “Моргалы выколю, пасть порву...” Досвід!

Автори “Донецької мафії” так характеризують “перші університети” майбутнього “проФФесора”, чи то пак Доцента. У колонію його направили 15 грудня 1967 року. Звільнили достроково 1969—го — за один рік, 4 місяці та 24 дні до закінчення терміну ув’язнення. Але на волі донецький хлопець пробув рівно рік. 8 червня 1970 року суд Єнакієвого видав Януковичеві “нову путівку в життя” — два роки позбавлення волі за заподіяння умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Важливо, що в кінофільмі охарактеризовано середовище, у якому відбулося становлення Януковича як людини. Про Пивнівку, околицю Єнакієвого, де виростав наш герой, тамтешній мешканець Аркадій Олексійчук у фільмі згадує так: “Усі боялися цього району. Там було “кодло”, там були хати для розборок. Туди звозили крадені шапки”.

Чи мав стосунок до хутряних шапок, які звозили в “кодло”, Віктор Федорович, чи ні, читач повинен сам домислювати. Відомо інше. Один із колишніх міліціонерів у фільмі звинувачує теперішнього Прем’єра у зґвалтуванні дівчини.

Автори змогли переговорити з чоловіком, який стверджує, що разом із майбутнім лідером Партії регіонів мотав строк. “Я єго коли вспомнив? Він став Прем’єр—міністром і як—то так висловився. Я подивився й кажу: о, дружок, там ми з тобою строк мотали вмєстє. Пахать, пахать, пахать надо...” — ламаною мовою передає свої спогади про героя фільму Микола Московченко. Навіть у зеків, судячи за фільмом, не дуже гарні враження про моральні риси Януковича. Не даремно він, як кажуть, мав малоавторитетне прізвисько Хам і, як сказано у фільмі, співпрацював з адміністрацією зони.

Як виявилося пізніше, досвід, здобутий Януковичем у зоні, знадобився йому на волі. Він познайомився з Ахатем Брагіним (вони навіть сфотографувалися на згадку, що й продемонстровано у фільмі), який на початку 90—х років став кримінальним авторитетом, більш відомим як Алік Грек.

Тоді ж на околиці Донецька зростав іще один герой фільму, права рука Аліка Грека — Рінат Ахметов. Він також знайшов своє місце в середовищі, яке мало проблеми із законом.

“Кримінального смерчу, який промчав Донецькою областю, не зазнала жодна з областей України. Пропадали люди десятками, причому з—поміж молоді, відбувалися зачистки, бригадні посилали людей, потім треба було сліди ховати. Я знаю випадок, коли зникли 5—7 молодиків. І ні родичі, ні друзі не підняли питання, куди ж вони поділися. Видно, вони знали, яка доля чекає цих молодих хлопців, і, певно, компенсацію отримали. Дуже багато злочинів треба буде розкрити”, — згадує сьогодні Сергій Приймачук. Він із 1994—го по 1999 рік був начальником міліції міста Слов’янська. Знати життя кримінального світу його зобов’язувала посада.

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( 10 -та ЧАСТИНА)

2007-09-21T23:24:03Z

...Сан Саничу теж приємно думати про інтелігентність, розгулюючи «у фетрових чобітках», куплених на чужі гроші. Тому минулої суботи він з усвідомленням абсолютної правоти заявив на З’їзді Переможців України: «СПУ взяла на себе роль

«СПУ взяла на себе роль консолідуючої ланки і припинила інтригу, що тяглася протягом двох місяців. Припинила в правовому плані бездоганно, і, відверто кажучи, інтелігентно».

А тому сьогоднішнє скандування членами фракції Партії регіонів гасла «Морозові слава!» є підтвердженням того, що Сан Санич знайшов формулу прикриття, за якою не найпорядніші методи «донецьких» у політиці та бізнесі тепер отримали своє моральне виправдання. Тепер «кідалово» виборців і партнерів, свавілля у бізнесі, злодійські принципи мають одне визначення: «Це інтелігентно!» А найголовніше – правильно. У цьому й полягає роль Васісуалія Мороза в українській «помаранчевій» революції. У цьому ж полягає і трагедія українського лібералізму.

– Скажіть, Шура, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя? – запитав Остап. Тільки підрахуйте усе.

– Сто рублів,- відповів Балаганов, неохоче відриваючись від хліба з ковбасою.

– Так ні, ви мене не зрозуміли. Не на сьогоднішній день, а взагалі. Для щастя. Зрозуміло? Аби вам було добре на світі.

Балаганов довго думав, несміливо посміхаючись, і, нарешті, оголосив, що для повного щастя йому потрібно шість тисяч чотириста рублів і що з цією сумою йому буде на світі дуже добре».

Потрібна сума грошей не врятувала Шуру Балаганова. Джерело

Не врятує і Шуру Мороза.

Адже це вже не перша його зрада Ющенка і Тимошенко. Досить згадати, що так званий «касетний скандал» і акція «Україна без Кучми!», організовані Соцпартією, призвели врешті-решт лише до двох жертв – ними стали Ющенко і Тимошенко. Перший втратив посаду прем'єр-міністра, друга – віце-прем'єрство і свободу.

У цьому контексті варто дещо згадати і про «справу Ґонґадзе», і про те, яким чином обезголовлений труп опинився на батьківщині Мороза у Таращанському лісі.

Нині Сан Санич чомусь воліє не згадувати про своє давнє знайомство з тепер уже народним депутатом від БЮТ Володимиром ПЕТРОВИЧЕМ Макієнком, котрий і був РЕАЛЬНИМ спонсором створення Інтернет-газети «Українська правда» у 2000 році. Нині легендарного «Петровича» пригріла Юлія Тимошенко, щоби контролювати всю інформацію щодо «касетного скандалу», але сама собою така персона як «Петрович» та його зв'язки із Морозом заслуговують значно пильнішої уваги з боку правоохоронних органів, аніж це було дотепер.

Варто лише зазначити, що будь-які спроби детальніше дізнатися що-небудь про таємничого «Петровича» викликають недвозначну пораду: «Жити хочеш? От і не лізь, куди не слід». Але поки про Макієнка відомо, що в нього чудовий послужний список у КДБ СРСР, налагоджені зв'язки у спецслужбах Росії і в оточенні Володимира Путіна. Його ім'я також дотепер, чомусь (дарма, напевно), пов'язують із контролем над системами негласного запису інформації з каналів зв'язку.

І поки слідством не будуть встановлені мотиви і рівень взаємозв'язків «Петровича» і Мороза, можна однозначно стверджувати, що вбивство Георгія Ґонґадзе, який, цілком ймовірно, свого часу захотів довідатися щось більше про свого благодійника, не буде розкрито. І не буде зрозумілим, чому саме на батьківщині Сан Санича у Таращанському лісі опинився обезголовлений труп журналіста. Проукраїнський уряд Ющенка ж врешті-решт було відправлено у відставку стараннями Медведчука та СДПУ(о), котрі виконували роль вістря кинджала у політиці Росії щодо України. А Леонід Кучма став абсолютно проросійським політиком, привівши до влади Януковича і його соратників, до яких з ідейних міркувань приєднався і Олександр Мороз.

«ОБКОМ», http://obkom.net.ua, 11 липня 2006.

«Донецьккокс» відправляють на металобрухт

Незважаючи на хвацьку риторику партії Регіонів про відродження економіки і вихід країни із серії політичних та економічних криз, стають помітними зовсім інші тенденції, які свідчать про занурення країни у стан системного колапсу. Гадаю, причиною цього є нездатність української політичної еліти усунути системні протиріччя, які роздирають українське суспільство. Події «Помаранчевої» революції стали першою спробою реально вирішити проблеми, що нагромадилися у країні. Спробуємо визначити дві групи цих протиріч:

- Протиріччя між способом виробництва в сучасній конкурентній економіці та способом виробництва в кланово-монополістичних утвореннях. В останньому випадку спостерігається зловживання монопольним становищем, отримання надприбутків замість вкладання коштів в інноваційний та соціальний розвиток.

- Протиріччя між демократичною державою, що зароджується, і кланово-монопольними утвореннями, які прагнуть узурпувати державні функції з подальшою їх профанацією.

Під час свого першого візиту до Донецька Президент Віктор Ющенко, у виступі перед керівним і господарським активом області дуже правильно підкреслив важливу особливість економічної ситуації у Донбасі – це монополізм. Відсутність достатнього рівня економічної конкуренції у Донбасі залишається головною причиною стагнації економіки регіону і наростання антисоціальних тенденцій.

Сформована у Донбасі інституційна монопольна система спрямована на зниження продуктивності економіки.

Всупереч усьому існує фанатична віра у те, що важка індустрія повинна залишатися базисом регіональної економіки, зміцнюватися та субсидіюватися державою.

Досить очевидно, що вона свідчить про тотальне впровадження в усі сфери економіки регіону принципу пошуку економічної ренти.

У 1990 р. частка важкої промисловості в загальній структурі економіки становила 59%, а в 2005 р. вона склала 81,4%.

Принцип пошуку економічної ренти в металургії та вугільній галузі приводить до постійної деградації вугільної промисловості і зниження ефективності державних субсидій.

За відсутності стимулів до підвищення продуктивності у своїх секторах Донецька монопольна група навпаки, проводить експансію на інші сектори ринку (в основному сировинні або з меншим ступенем переділу).

Водночас, не маючи розвиненої системи економічного прогнозування, великий бізнес Донбасу не здатний економічними методами захистити себе від коливань світової кон'юнктури на металургійну продукцію.

У результаті, заручниками зниження світових цін на метал (і відповідно на проміжну продукцію металургійного виробництва) стають всі підприємства ланцюжка «вугілля-кокс-метал».

Для втримання рентабельності виробництва починають використовуватися різні тіньові схеми компенсації витрат через державний бюджет.

За відсутності стимулів інвестування в розвиток виробництва відбувається процес його морального старіння та відмирання цілих виробничих комплексів.

Яскравим прикладом цих процесів є останні події, що відбуваються на підприємствах ВАТ «Донецьккокс». П'ятого вересня цього року генеральний директор згаданого ВАТ Геннадій Волокіта видав наказ № 659 «Про зупинку виробництва коксу доменного», у якому виклав наступне: «У зв'язку зі значним зменшенням обсягу замовлень на кокс доменний у жовтні-грудні 2006 р., відповідно до листа ТОВ «Метінвест холдинг» (входить до бізнес-імперії Рината Ахметова – авт.), і відсутністю додаткових ринків збуту, на підставі рекомендацій технічної ради від 31.08.2006г. і за узгодженням із наглядовою радою Суспільства (лист від 01.09.2006р.), з метою недопущення аварійної ситуації на Донецькому КХЗ і Рутченківській ділянці, пов'язаної зі зменшенням обсягу виробництва...наказую:

1.Головному інженерові Новикову П.Ю. розробити і затвердити план-порядок зупинки виробництва в цехах на Рутченківській ділянці...

6. Начальникові коксового цеху Токарєву І.В. розпочати видачу коксових печей без завантаження 16 жовтня 2006р., відповідно до затвердженого плану-порядку».

Фактично наказ означає зупинку безперервного циклу виробництва коксу, а це рівнозначно ліквідації підприємства, тому що для нового запуску циклу виробництва коксу виробничі потужності доведеться відновлювати заново.

Робітники ВАТ «Донецьккокс» дивуються: чому підприємство з рентабельністю 26,8% треба ліквідовувати. Але найбільший подив у них викликає те, що Геннадій Волокіта своїм наказом № 660 від 05.09.2006 зобов'язав начальників структурних підрозділів Рутченківскої ділянки ВАТ «Донецьккокс» підготувати та передати до Відділу праці та контролю, у строк до 08.09.2006р., перелік посад і професій, які будуть виключені зі штатного розкладу.

За інформацією трудового колективу ВАТ «Донецьккокс» із 2 тис. працівників планується залишити 700 чоловік.

Постає питання – як це пов’язується із пунктами 7 і 12 колективного договору ВАТ «Донецьккокс» на 2005-2006 рр., де вказано: «Адміністрація зобов'язується:...7. Рішення про зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників приймати тільки після попереднього проведення переговорів із профкомом не пізніше, ніж за 3 місяці до здійснення цих заходів....12. Не звільняти працівника з підприємства з ініціативи адміністрації без достатніх підстав і у випадках, передбачених законодавством, без попереднього узгодження із профспілковим комітетом. Погоджувати з Донецьким обласним профспілковим комітетом профспілки трудящих металургійної та гірничо-добувної промисловості питання одночасного скорочення чисельності більш, ніж на 10%».

Окрім того, пунктом 20 зазначеного договору передбачено: «Адміністрація зобов'язується:...20. У випадку виникнення ознак погіршення фінансово-майнового стану підприємства розробляти і вживати заходи для попередження банкрутства; розглядаючи пропозиції щодо поліпшення ситуації у першочерговому порядку вживати заходи виробничого, організаційного, управлінського характеру і тільки у випадку, коли вони не призвели до позитивних змін – заходи, які зачіпають соціально-економічні права та інтереси працівників».

До останнього часу основним споживачем продукції «Донецьккоксу» залишався Маріупольський металургійний комбінат (ММК) ім. Ілліча, але після того, як комбінат орендував у ВАТ «Донецьксталь» дві батареї на Ясинуватському КХЗ і збільшив закупівлі коксу на Макіївському КХЗ у підприємства почалися проблеми. ММК їм Ілліча має майже 13% у статутному фонді ВАТ «Донецьккокс» і був, в один час, готовий інвестувати кошти в його розвиток, за умови збільшення своєї частки у статутному фонді до контрольного пакета. Фактичний власник ВАТ «Донецьккокс» – ЗАТ «СКМ», вочевидь, не змогло запропонувати ММК ім. Ілліча прийнятну ціну за підприємство.

На ММК ім. Ілліча говорять, що причина скорочення закупівель продукції «Донецьккоксу» полягає в її високій ціні. Володимир Бойко п'ять разів просив попередній уряд передати «Донецьккокс» в оренду комбінату, але Кабінет Міністрів не пішов назустріч. В Україну з-за кордону було завезено цього року 6 млн. тонн коксу.

Чому ані менеджмент виробників коксу (у тому числі й «Метінвест Холдингу»), ані уряд не змогли врегулювати катастрофічну ситуацію на ринку коксу в країні?

Хто увтримує ціни на кокс? Чим, у такому випадку, займається Антимонопольний комітет України?

У зв'язку із закриттям підприємства 11 вересня на території заводу відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 500 чоловік. Учасники акції вирішили написати листа про ситуацію, що склалася на заводі, Президентові України Віктору Ющенку, прем'єр-міністрові Віктору Януковичу та спікеру Верховної Ради Олександру Морозу. Під час акції керівництво заводу до працівників так і не вийшло.

Компанія ЗАТ «СКМ» нещодавно оголосила про запровадження концепції корпоративної соціальної відповідальності, де трудові колективи підприємств компанії розглядаються одними із основних об'єктів уваги. Насправді ж про увагу до трудового колективу ВАТ «Донецьккокс» з боку ЗАТ «СКМ» наразі говорити не доводиться.

Петро Романов (політолог, економічний оглядач. http://maidan.org.ua)

ДАЛІ БУДЕ...

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( 9 -та ЧАСТИНА)

2007-09-21T23:19:25Z

...

– А як щодо легенди, згідно з якою ви запропонували колишньому генеральному директорові «Азовсталі» Олександрові Булянді продати його пакет акцій ПУМБ за подвійну ціну?

– Ця легенда не відповідає подіям, що реально відбулися.

– Як би ви охарактеризували роботу керівництва Індустріального союзу Донбасу?

– Вони всією своєю діяльністю доводять, що працюють на користь області та України. Їхня концепція ведення бізнесу витримала перевірку часом і довела, що має право на існування. До речі, наголош, що мене нема серед акціонерів цієї фірми.

– Робота фірм «ІСД» та «АРС» у сусідній Луганській області вже встигла отримати високу оцінку з боку місцевого обласного керівництва. Завдяки зусиллям представників донецького бізнесу, вдалося зняти напругу серед гірників ГХК «Краснодонвугілля». Чи можна розглядати цей досвід як перший крок із поширення вашого бізнесу в інші регіони України?

– Якщо я можу бути корисним для тих людей, які побачать у мені ділового партнера, здатного якісно виконувати роботу, то чому б і ні? Ми довго обмірковували пропозицію щодо «Краснодонвугілля», але коли рішення було прийнято, тоді ми прийшли, почали працювати і довели, що можна вчасно виплачувати заробітну плату й тим самим вирішити соціальні проблеми <…>

– Ви – представник молодого покоління донецької ділової та політичної еліти. Як складаються ваші стосунки із тими, хто зробив собі ім'я раніше? Наприклад, з Володимиром Рибаком (колишній мер Донецька, нині віце-прем’єр – ред.), Юхимом Звягільським, Віктором Януковичем?

– Я дуже поважаю їх усіх, і між нами ніколи не існувало протиріч.

– На підписанні договору про співпрацю між Донецькою та Дніпропетровською областями ви були присутні як президент ФК «Шахтар» чи як представник однієї із найвпливовіших у регіоні бізнес-структур?

– Це все взаємопов’язано...

– Але з боку Дніпропетровська не був присутній президент ФК «Дніпро»...

– Не варто забувати, що людина, яка сидить зараз перед вами, все ж очолює раду Донміськбанку. І мені є небайдужою доля області. Можливо, у недалекому майбутньому банк почне фінансувати ті чи інші проекти. Чи потребує на сьогоднішній день фінансування вугільна промисловість? Безсумнівно! І від підписання договору виграють дуже багато підприємств – як у Донецькій, так і в Дніпропетровській областях. У нас є вугілля, а в сусідів – залізорудна сировина. Місцеві виробники повинні бути впевнені в тому, що вона сюди буде надходити у потрібній кількості і згідно з графіком. Інакше, навіть за наявності добутого у необхідній кількості вугілля металургійні комбінати все одно будуть змушені знизити обсяги продукції, що випускається. Аналогічна ситуація складається і в Дніпропетровську. Виконання цього завдання дозволяє перейти від гучних слів до конкретних справ, які полягають у вирішенні проблеми залізничних перевезень та збереженні існуючих ринків збуту.

– Характеризуючи попереднього президента ФК «Шахтар» Олександра Брагіна, який трагічно загинув унаслідок вибуху, багато політиків Донецької області зазначали, що він був справжнім патріотом Донбасу. Був авторитетом і перешкодою. Завдяки таким людям, як Брагін, у Донецькій області на сьогодні немає структур Лазаренка. Чи означає укладення договору, що між двома областями вирішено усі протиріччя і віднині вони працюватимуть укупі заради спільної справи?

– Олександр Сергійович дійсно був патріотом Донецької області й дуже любив своє місто. Він не вирішував, кого впустити до області, а кого – ні. Просто люди, які приходили до нього з поганими намірами, не мали тут майбутнього. Те, що сьогодні тут не працюють перші-ліпші компанії, це не чиясь особиста заслуга, а позиція директорів заводів, які віддано працюють на благо своїх підприємств. Вони ніколи не куплять за 1,5 долара те, що коштує 1 долар. Щодо протиріч, то багато в чому їх було створено штучно. Гадаю, правильний підхід до справи дозволить їх вирішити раз і назавжди.

– Якщо вже ми згадали про Павла Івановича, то у приватних бесідах він зізнавався, що єдина людина в Україні, з якою він може говорити на рівних, – це ви. Як вам вдалося отримати від нього такий схвальний відгук?

– Правду кажучи, це для мене велика новина, оскільки я жодного разу особисто з ним не спілкувався. А тепер я буду довго обмірковувати, чому він так сказав...

– Ви сповідуєте мусульманську релігію. У Донецьку було засновано Партію мусульман України, яку очолює Рашид Брагін. Чи є ви її членом і чи підтримуєте її фінансово?

– Чим можу допомагаю, але активної політичної діяльності не веду.

– Питання про те, кого ви підтримали на минулих виборах, можна не ставити?

– Як громадянин України, я віддав свій голос за нині діючого президента.

– Чи брали участь у передвиборній кампанії Леоніда Даниловича фірми, акціонером яких ви є?

– Ні. Єдине, що вся команда «Шахтар» вирішила підтримати його кандидатуру, і я не заперечував проти цього. Це було їхнє право.

– Які у вас стосунки із почесним президентом ФК «Динамо» (Київ) Григорієм Суркісом?

– Нас пов'язують як дружні стосунки, так і «виробничі». У кожного болить серце за свою команду та за український футбол у цілому.

– Футбол для вас – справа життя, прибутковий бізнес, чи щось іще?

– Перший варіант, оскільки бізнесу тут немає. Навпаки, поки вкладати доводиться більше, ніж одержувати натомість. Але я про це не шкодую, оскільки це моя внутрішня потреба. Я хочу вкладати ще більше».

Сергій Корабльов © Mirror Weekly, 2000

Як уже згадувалося, Ринат Ахметов рідко спілкується із журналістами. Ми свідомо подали тут текст інтерв'ю Ахметова, аби читач, співставляючи усі факти, міг самостійно вирішити, де правда, а де брехня у словах найбагатшого українця. Про самого Ахметова можна говорити багато, як власне, і про його способи ведення бізнесу. Прочитавши уважно цю книжку, можна простежити постійний зв'язок Ахметова з іншими героями нашого дослідження з тих чи інших питань.

Сумніву не підлягає наступний факт: фінансова міць Ахметова зростала саме тоді, коли усіх більш-менш самостійних фігур, що мали високі шанси втілити у життя свої амбіції у політиці та бізнесі, зненацька було вбито або ж вони безслідно зникли, а їхні підприємства потихеньку переходили у власність структур, підконтрольних Ахметову. Злочини ці не розкрито й дотепер, а тодішній начальник Донецького обласного УМВС уже згадуваний Володимир Малишев отримав посаду в ахметовській СКМ – структурі, яка об'єднала більшість компаній і підприємств, що мають у недалекому минулому кримінальний відтінок перерозподілу власності. Фактично Ахметов опинився поза конкуренцією після того, як усі перспективні фігури донецького бізнесу залишили політичну та ділову арену.

Питання, яким чином їхні підприємства опинилися у власності Ахметова, дотепер залишається без відповіді. Звісно, що назвати людину злочинцем може тільки суд. Коли міністр внутрішніх справ Юрій Луценко кликав Рината Ахметова лише на бесіди «під чай», Ринат Леонідович неабияк нервував, споглядаючи склади зброї злочинного угруповання Ґіві Немсадзе, членів якого затримали правоохоронці.

Ахметов пішов у народні депутати, заперечивши тим самим свою власну тезу, що бізнесмен не повинен займатися політикою.

Сам Ахметов після того, як його друзяка Борис Колесников провів кілька місяців у Лукьянівському СІЗО за обвинуваченням у вимаганні, замислився, зрозумівши, що іноді навіть мільярди доларів не здатні захистити від кримінального переслідування...С.Кузін

Орден золотого Козла

«Мороз – пі…рас! Ім гордітся весь Донбас!» - так нехитро жартують у кулуарах Верховної Ради молоді народні депутати від Партії регіонів.

«Коли я був дуже молодим, дуже бідним і жив з того, що показував на херсонському ярмарку товстого, грудастого ченця, видаючи його за жінку з бородою – дивний феномен природи, – то й тоді я не падав морально так низько, як цей вульгарний Берлага».

Коли Ринат Леонідович Ахметов стверджує, що він не давав гроші на підкуп Мороза для створення коаліції у Верховній Раді, не вірити йому немає підстав. Це не та людина, котра опуститься до особистого спілкування із «шісткою». Але радше можна повірити, що Ахметов є інопланетянином з Тау Кита, ніж у те, що Олександр Олександрович не за покликом порожнього шлунка ринувся в обійми Партії регіонів.

На початку лютого 2006 року, ще за півтора місяця до парламентських виборів, один з інтелектуальних стовпів донецької еліти відверто ділився своїми думками з інтернет-сайтом «Обком», математично точно розкладаючи пасьянс, хто й скільки місць одержить у майбутній Верховній Раді. Його прогноз здійснився на 95%, що підтвердило, не стільки інтелектуальну, скільки фінансову складову такого «оракульства».

Тоді ж безапеляційно було заявлено, що Партія регіонів буде мати в парламенті більшість. На запитання: «Яким чином?» – без тіні іронії була дана дуже прагматична відповідь: «50 голосів ми завжди докупимо». При цьому було назване прізвище Мороза і його Соцпартії. Згадка імені лідера СПУ супроводжувалося такою гримасою відрази, що можна було зробити однозначний висновок: «регіоналу» сама думка про це огидна, але це бізнес. Для порівняння варто сказати, що про можливості коаліції із КПУ було сказано: «Пєтя? А куди він подінеться?» А про союз із Наталією Вітренко: «Це буде найгірший для нас варіант».

Чудес не буває – якщо «донецькі пацани» сказали, то вони так і зроблять. У цьому й полягає їхня чарівність. Однак давно й не нами помічено, що домогтися поваги цих людей можна лише єдиним способом – не брати в них грошей. Під жодним приводом. Інакше вони будуть сприймати тебе не як рівного візаві, а як засіб виробництва у своєму бізнесі. Щось на кшталт ганчірки, котрою щодня миють підлогу в їхньому офісі. А такі люди завжди мають свій термін використання. Дуже нетривалий.

Це стосується не лише Мороза із Симоненком, а й самого Януковича. У досить категоричній формі «Обкому» було заявлено, що Віктор Федорович буде прем'єр-міністром у будь-якому випадку. Коли ж ми запитали, чи не буде це зроблено задля того, аби позбавити його депутатської недоторканності і вивести зі складу парламентської фракції, то отримали цілком чітку відповідь: «Ви все правильно розумієте».

Думка нашого співрозмовника була очевидною. Тут вже йшлося не стільки про вибори-2006, скільки про вибори-2011. І перспектива через п'ять років у черговий раз перекуповувати голоси прихильників СПУ його не приваблювала. Математична схема партійних розкладів звелася до наступного: якщо в нинішньому парламенті буде створена коаліція НУ-БЮТ-СПУ, то природний «кирдик» за п'ять років наступить для КПУ, а це для ПР є зовсім невигідним через повну підконтрольність олігархічному капіталу Петра Симоненка та його марксистів-ленінців. А якщо вдасться створити коаліцію ПР-КПУ-СПУ, то Соцпартія за дуже короткий строк сама себе знищить зсередини, а це звільнить на виборах поле діяльності для тієї ж кишенькової КПУ. А тому, підсумував наш співрозмовник, купити СПУ зараз дешевше, ніж потім витрачатися на виборах проти них.

На тлі цих розмов зараз дуже актуальними стають одкровення «видатних» діячів Соцпартії. Наприклад, того ж Івана Бокия, який заявляв: «По-перше, нікого ми не зраджували, адже ми нікому у вірності не присягалися, і «поясів вірності» ніхто з нас не носить». І йдеться, як бачимо, не про порядність чи інтелігентність, а про заперечення того факту, що социків відверто «паімєлі». А тепер вони шукають причини, чому вони до такого життя докотилися.

До речі, про інтелігентність.

«... Довготривалі думки Лоханкіна зводилися до приємної і близької теми: «Васісуалій Лоханкін та його значення», «Лоханкін і трагедія російського лібералізму», «Лоханкін і його роль у російській революції». Про все це було легко і спокійно думати, розгулюючи у фетрових чобітках, куплених за Варварині гроші...»

ДАЛІ БУДЕ...

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( 8-ма ЧАСТИНА)

2007-09-21T23:14:53Z

З двох до семи

Крім Донміськбанку він є акціонером компанії «Систем Капітал Менеджмент» (СКМ)». Як зазначає тижневик «Кореспондент», цю структуру він створив кілька років тому, і вона не займається господарською діяльністю. «Вона управляє корпоративними

«Вона управляє корпоративними правами, розробляє стратегію і залучає міжнародні консалтингові компанії. Головне завдання СКМ – забезпечити прозорість як для акціонерів підприємств, так і для держави».

«Дай Боже їм здоров'я», – так Ахметов коментував рейтинг польського журналу Wprost, який 2005 року оцінив його статок в 1,7 млрд. доларів і вивів донецького бізнесмена на перше місце в Україні та на шосте місце у списку двадцяти п'яти найбагатших людей Центральної і Східної Європи. «Мені хотілося, аби це було правдою. Але цікаво б дізнатися, за якими критеріями експерти оцінювали мій статок. Адже головний критерій – ринок, і якщо він оцінить мій капітал в 1,7 млрд. доларів і заплатить за мої активи ці гроші, тоді я скажу, що журнал був правий. І коли я одержу 1,7 млрд. доларів, тоді заплачу із цих грошей податки і скажу, що в мене дійсно такі гроші є».

Вже на початку вересня 2006 року Корреспондент.net написав таке: «За версією польського журналу «Впрост» найбагатший українець володіє статком у сім мільярдів двісті мильйонів доларів.

Уперше рейтинг очолив не президент, а великий бізнесмен і найбагатша людина країни Ринат Ахметов, котрий увійшов у політику після березневих парламентських виборів, ставши депутатом Верховної Ради.

На вершину «владного олімпу» донецький підприємець злетів завдяки зміні структури влади в країні. На думку видання, це єдина людина в Україні, в руках якої зосереджена така влада. «Перше місце Ахметова стало визнанням тієї величезної ролі, котру він відіграє в Партії регіонів».

«Шлях Ахметова до багатства, як і до фінансової прозорості, був не надто легким і ще менш зрозумілим, – пише тижневик «Кореспондент». – Виходець із бідної шахтарської родини, він закінчив економічний факультет Донецького державного університету. Про перший бізнес він згадує не дуже охоче».

«Це було на початку 1990-х років. Був там якийсь бізнес. У мене це відбулося випадково. Зовсім не плануючи отримати надприбуток, ми купили підприємство, але не знали, що з ним зробити. Продати ми його не змогли, але в країні відбулася інфляція, і в результаті ми продали це підприємство за зовсім інші гроші».

«Я тоді не планував, що в мене буде таке майбутнє. Ми все тоді хотіли заробити собі на життя. Як кажуть, якщо ви хочете заробити собі на життя, ви повинні працювати, а якщо ви хочете розбагатіти, ви повинні вигадати щось інше».

«Я вважаю, у будь-якій справі є складова – удача. Як і у футболі, так і в бізнесі мені десь пощастило. Інтуїція підказала купити це підприємство. Коли ми купили, тоді ми почали розмірковувати, за рахунок чого ми повинні знизити видатки, за рахунок чого збільшити доходи. Потім ми почали дивитися вперед». «Проте багатство Ахметова пов'язують із його другом дитинства – Олександром Брагіним, який загинув у середині 90-х і передав йому весь свій статок, зокрема, як стверджують, футбольний клуб «Шахтар» і фірму «Люкс» (готельний бізнес)».

Ахметов: досьє

Дата народження – 21 вересня 1966 року.

Вік – 40 років.

Місце народження – посьолок Октябрський міста Донецька.

Місце роботи – президент футбольного клубу «Шахтар», засновник і акціонер Донецького міського банку, компанії «Систем Капітал Менеджмент».

Чим визначається його вплив? – Капіталом, у футболі – позиціями клубу.

Чим займався у 1991 році? – За його словами, рятував брата, який був важко хворий.

Чи був членом Компартії? – Ні.

Стосунки з Леонідом Кучмою? – Близько не знайомий, був присутній лише на загальних зборах за участю президента.

Опоненти – колись – брати Григорій та Ігор Суркіси. Ахметов стверджує, що на сьогодні у них протиріч немає.

Вплив на медіа-простір – власник найбільших регіональних ЗМІ у Донецьку, газети «Сьогодні» (Київ), ТРК «Україна», має вплив на телеканал «НТН».

Ахметов любить: футбол, Донецьк, рідний посьолок Октябрський, друзів дитинства; Новий рік, чорний колір, гарбузову кашу, чай, грати в «дурня»; тверезий погляд на речі, аналіз, стратегічний підхід, атаку; щирість, прозорість, конкуренцію, творення, мудрість, бачити плоди своєї роботи.

Ахметов не любить: говорити про політику, давати оцінки діям інших; фільми-бойовики, руйнування; прямих запитань, обману, хитрості; самореклами, коли беруть «по блату», коли діють напоказ».

«РИНАТ АХМЕТОВ – ПЕРША ОСОБА ФК «ШАХТАР». І НЕ ТІЛЬКИ...

Коли у Донецьку починається розмова про президента футбольного клубу «Шахтар» Рината Ахметова, та здебільшого співрозмовники, які ще хвилину тому ладні були говорити про все на світі, воліють раптом замовкнути. Максимум, що можуть собі дозволити, то це сказати, що він – особистість безумовно яскрава, але неоднозначна. Якщо і з'являється перед представниками мас-медіа, то говорить лише на спортивну тематику. Втім, якось так склалося, що ніхто із журналістів і не робив активних спроб поговорити з паном Ахметовим про щось, окрім футболу. Розпитувати про фірму «Люкс» було ознакою поганого тону, намагатися без запрошення потрапити за паркан Ботанічного саду, де знаходиться резиденція президента ФК, міг наважитися тільки той, хто надивився фільмів про Джеймса Бонда. При цьому багато хто знав, що в Донецькій області є такий Ринат і що він її Хазяїн...

– Ринате Леонідовиче, наскільки ви є відомою фігурою у Донецькій області, настільки і «засекреченою». Пов'язано це із тим, що мало хто знає, ким ви були до тієї миті, коли стали президентом футбольного клубу «Шахтар». Ви можете заповнити цю прогалину у вашій біографії?

– Народився у Донецьку, у простій робочій родині. Дитинство та шкільні роки минули у Куйбишевському районі. Після закінчення школи протягом деякого часу працював, а згодом прийшов у бізнес. Правильніше буде сказати, що більше вчився працювати, переймаючи досвід інших.

– Від кого вам вдалося отримати найцінніші уроки?

– Я переймав найкраще у всіх тих розумних людей, з ким тоді зводила мене доля. А найголовнішим є те, що я й тепер не цураюся повчитися у того, хто робить яку-небудь роботу краще за мене.

– Поговорюють, що своїми успіхами, зокрема, й у бізнесі, ви завдячуєте тому, що дуже непогано граєте в карти. Інакше кажучи, ви – справжній гравець, що вміє прораховувати ситуацію наперед, аби на фініші гри всі козирі були в нього в руках. Це так?

– Я дійсно люблю грати в «дурня», оскільки ця гра добре розвиває й тренує мізки.

– І дає можливість залишати в «дурнях» суперників...

– Абсолютно не соромно програти й самому. Головне – зробити після поразки правильні висновки. Це мій принцип.

– Як ви заробили свій початковий капітал?

– Перші серйозні гроші з'явилися після того, як у 1995 році я відкрив Донецький міський банк. Я стояв біля витоків його створення і сьогодні, окрім того, що я є акціонером Донміськбанку, очолюю його наглядову раду. Банк виступає одним зі спонсорів ФК «Шахтар», постійно розвивається, і я радий, що все так відбувається. Саме із цими двома підприємствами і можна мене асоціювати.

– Наша зустріч відбувається на території фірми «Люкс». Вона має до вас якийсь стосунок?

– Я є акціонером цієї фірми...

– Акціонером яких ще фірм ви є?

– Це комерційна таємниця. Можливо, за кілька років і скажу... Але можу Вас завірити, що там, де я є акціонером, справа має гарне майбутнє. І воно завжди пов'язане з Україною. (Особливо зацікавленим читачам пораджу зазирнути на останню сторінку календаря ФК «Шахтар-200...», де серед спонсорів, окрім «Донміськбанку», зазначені «Індустріальний союз Донбасу», фірми «АРС», «Гефест», «Укрпідшипник», «Leman commodities S.A.», «Embrol Ukraine limited» та інші. – авт.)

– Напевне, ви аналізуєте свій бізнес на території Донецької області. Як вважаєте, він увесь час знаходиться в поступовому розвитку?

– Важко оцінювати самого себе, але гадаю, кожен мій крок спрямовано вперед.

– Чому, коли говорять про людей, які приймають рішення, від яких залежить добробут і нормальне життя у цьому регіоні, найчастіше згадується насамперед ваше прізвище?

– Можливо, це відбувається через те, що моє прізвище починається з першої букви алфавіту.

– Як ви поясните той факт, що коли йдеться про розвиток бізнесу на території Донецької області, люди, що бажають вкласти в це гроші, у приватних бесідах зізнаються, що спочатку їм треба домовитися із Ринатом, а вже потім з усіма іншими?

– Коли люди пропонують мені якийсь спільний бізнес, я вдячний їм за те, що вони бачать у моїй особі ділового партнера. Імовірно, вони знають: якщо я буду займатися справою, то в першу чергу буду вкладати в нього душу. Враховуючи, у першу чергу інтереси держави; по-друге, інтереси людей, що працюють на конкретному підприємстві, і, по-третє, інтереси інвесторів. Якщо всі ці три складові враховано, то у справи є майбутнє. Якщо ж ні – я ніколи за неї не візьмуся. Це вже мої проблеми, як я визначаю можливості тієї чи іншої людини щодо ведення спільного бізнесу. Поки виходить так, що мені таланить на порядних, гідних і розумних людей.

– Невже за весь той час, який ви займаєтеся бізнесом, вас жодного разу не намагалися «підставити»?

– Правду кажучи, ні. Я довіряю людям, але це не означає, що погоджуюся на першу-ліпшу пропозицію і веду бізнес із тими, у порядності яких сумніваюся. Моя сила – правда. Я скажу, як ставлюся до життя... Найвірніші рішення підказує нам серце. І якщо воно говорить мені, що із цією людиною можна мати справу і вона розуміє мене, то я іду йому назустріч. Якщо у нас різні погляди, нічого не вийде. Навіть, коли йдеться про можливу вигоду...

– Ви вже зазначали, що інтереси потенційних інвесторів для вас є дуже важливими. У Донецькій області на повну силу розгорнувся процес наповнення конкретними діловими пропозиціями створених вільних економічних зон. Як ви до цього ставитеся і чи берете участь у цій роботі?

– Оскільки таке рішення було прийнято, будемо чекати, коли з’являться перші результати. На момент, коли я це кажу, я не бачу своєї участі в діяльності ВЕЗ. Але постійно про це розмірковую.

– Одна із цих зон знаходиться на півдні міста Маріуполь і охоплює частину території комбінату «Азовсталь», де директором зараз працює пан Сахно, до призначення на цю посаду якого ви доклали руку...

– Ви переоцінюєте мої можливості. Це все плітки. У кадрові зміни на «Азовсталі» ніколи я не втручався. І пана Сахна бачив усього двічі за своє життя. Єдині кадрові перестановки, які можуть бути пов'язані з моїм іменем, стосуються ФК «Шахтар».

– Тоді виходить, той факт, що більшість контрактів на постачання металопродукції із комбінату «Азовсталь» проходять через фірму «Leman commodities S.A.», яка є одним із спонсорів футбольного клубу, є абсолютно випадковим збігом?

– Я знайомий із керівниками цієї фірми і поважаю їх за те, що вони роблять. Але це не означає, що я маю стосунок до їхніх бізнес-проектів. За великим рахунком, метал буде продаватися через ту фірму, яка запропонує найкращі умови. У такому випадку іншим компаніям треба поміркувати над тим, як її перевершити, щоби можна було претендувати на цю ділянку ринку. Звісно, я не є директором «Азовсталі», але гадаю, якщо якась абстрактна фірма сьогодні запропонує кращі умови, аніж «Leman commodities S.A.», то завтра контракти буде підписано з нею.

– Я пропоную повернутися у минуле, на початок 90-х років. Саме тоді керівництво фірми «Атон» і особисто пан Маркулов завели розмову про створення ВЕЗ, залучення інвестицій, приватизацію металургійних заводів тощо.

Минуло кілька років: фірми немає, її керівник перебуває за межами України, а ідеї починають втілювати у життя ті структури, з якими вас пов'язують спільні інтереси. Виходить, що ви дуже добре проаналізували роботу тих, хто працював раніше?

– Глибоко і детально в суть їхньої роботи я не заглиблювався.

– В одному з останніх номерів російського журналу «Експерт» було наведено перелік українських підприємств, які можуть бути передані Росії за погашення боргів перед нею. Серед цих підприємств є і комбінат «Азовсталь». Ви готові до того, що в області можливий переділ власності?

– Для розвитку будь-якого підприємства важливою є та обставина, щоби до його керівництва приходив гідний власник. Подивимося, яка з російських компаній буде відповідати цій вимозі.

– Хіба представники українського бізнесу не можуть бути гідними власниками?

– Можуть. І мені, як патріотові України, хочеться, щоби так воно і було.

– Залишимо поки проблеми металургів і подивимося убік моря, на Азовське морське пароплавство (АМП), а через нього – на Перший український міжнародний банк, який буквально кілька місяців тому викупив у АМП власні акції. Як вважають експерти, якби керівництво банку не зробило цього, акції Першого Українського Міжнародного банку (ПУМБ) опинилися би у руках структур, що знаходяться під вашим контролем...

– Я хочу продати акції Донміськбанку. Скажіть кому – і продам. Питання, за скільки... Бажання викупити акції підприємства свідчить, що воно працює і є економічно привабливим. Нехай так триває і надалі. Мені вистачає Донміськбанку, який я дуже люблю. Я не маю потреби купувати акції ПУМБ. Донміськбанк, можливо, вже завтра почне відкривати філії по Україні, збільшить статутний фонд і т.д., і ця робота цікавить мене значно більше.

ДАЛІ БУДЕ...

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( 7-ма ЧАСТИНА)

2007-09-21T22:55:57Z

.Отже, Ахметов Ринат Леонідович. «Монте-Крісто» із шахти «Октябрьская», або ж «людина нізвідки». Його прізвище відоме далеко за межами України завдяки ФК «Шахтар», проте сам Ахметов так і не поспішає особливо виходити з тіні, незважаючи на статус народного депутата України.

Давайте спробуємо поглянути на біографію Рината Леонідовича неупереджено. Навіть на перший, не озброєний ані підзорною трубою, ані снайперським прицілом, погляд випливають досить дивні деталі. Наприклад, уважно прочитаємо біографію Ахметова, розміщену на одному із сайтів.

«Народився 21 вересня 1966 р. у Донецьку в родині шахтаря. Татарин за національністю. На початку 1990-х рр. закінчив економічний факультет Донецького держуніверситету. У 1995р. ініціював створення Донецького міського банку, ставши одним із наймолодших українських банкірів. До кінця 1990-х він став найвпливовішою людиною у Донбасі, неформальним лідером т.зв. «донецького клану». Часто Ахметова називають одним із найбагатших людей України. Він є президентом футбольного клубу «Шахтар»; на думку експертів, фактично контролює фірму «Люкс», якій належить більшість готелів Донбасу, а також дочірні структури «Індустріального союзу Донбасу» – компанії АРС, «Данко», «Енерго», «Емброл», «Гефест» та інші. Вважається, що завдяки впливу Ахметова головою адміністрації Донецької області в 1997 р. було призначено Віктора Януковича. Ахметов – непублічна особа і друкованої інформації про нього досить мало» (http://www.ukraine.ru).

Розкішна біографія, не чи так? Втілення американської мрії, людина нізвідки, просто граф Монте-Крісто якийсь! Народився у родині шахтаря і у віці 29 років став одним із наймолодших банкірів. Неформальний лідер «донецького клану». Особа, наближена до Януковича. Це вже викликає посмішку: ще невідомо, хто до кого наближений...

Якісь донецькі піарники на втіху публіці поширювали міфи про те, як Ринат Леонідович полюбляє, прогулюючись бульваром Пушкіна у центрі Донецька, дарувати дівчатам, що йому сподобались, по сто доларів. Автор цих рядків (Сергій Кузін - ред.) не раз навідувався у зазначене піарниками місце з метою зафіксувати факт передачі грошових одиниць панянці, що припала до смаку РЛА, однак, на жаль, так і не став свідком раптового збагачення донеччанок. Можливо це тому, що насправді Ахметов, як і покійний «Алік Грек» (Ахать Брагін), оточив себе ледь не дивізією охоронців і пересувається містом оточений ними, мов стіною. Охороняють Рината Ахметова не гірше, ніж Президента країни, а може навіть і краще.

Свого часу Ринат Леонідович на всі запитання про свій бізнес відповідав, що він всього лише один із акціонерів декількох кампаній, у тому числі й Донміськбанку. Ахметов розповідав, що керує фактично лише однією структурою – футбольним клубом «Шахтар». На запитання, звідки ж у «Шахтаря» мільйони на придбання гравців і тренерів, а також на утримання величезного футбольного господарства, Ахметов, скромно усміхаючись, відповідав, що всі спонсори клубу – його великі друзі, і витрачаються так майже безкорисливо, в ім’я футбольної гордості Донбасу. Проблема лише у тім, що на момент подібних ахметовських декларацій провідну роль у регіоні відігравали, як і відіграють тепер, бізнес-структури, що є спонсорами ФК «Шахтар». Тобто Ахметов товаришував із провідними бізнесменами, котрі регулярно давали йому мільйони на придбання бразильських пляжних хлопчиків для донецької команди. І виявляється, не було йому тоді кого боятися. А якщо навколо самі лише друзі, навіщо ж їздити у броньованому «мерсі» та оточувати себе охороною?..

Закінчений економічний геній

Відповідь варто шукати саме в горезвісних 90-х, а також у деяких епізодах біографії Рината Леонідовича. Дитинство можна обминути – у ті часи він ще не був закінченим економічним генієм і не вмів «дружити» з усіма. Мабуть, тут ми здійснимо цікавий екскурс навіть не у дев'яності, а у вісімдесяті роки минулого століття, посилаючись на вже згадуваний текст журналістів Андрія Лаврика та Юрія Сандула, що був опублікований у газеті «Грані плюс», а згодом з'явився і на сайті «Українська правда».

«...Пролити світло на радянський період життя найбагатшої людини країни допоміг колишній полковник КДБ... Наше розслідування почалося тижні два тому, коли чоловік, що не назвався, заніс у редакцію «Граней плюс» картонну папку із написом «Головному редактору». У верхньому правому кутику – позначка «Терміново». Усередині – кілька десятків аркушів ксерокопій документів, зазначимо, досить поганенької якості, неначе робилися ці копії давно і поспіхом. Серед документів – протокол допиту підозрюваного у кримінальних злочинах, датований 1988 роком. Допитуваний розповідає про те, як він у складі банди у Донецькій області грабував і вбивав «цеховиків». Він «здав» оперативникам усіх до одного своїх спільників. Читаючи свідчення бандита, засудженого за низкою статей Кримінального Кодексу, автори цих рядків навіть розгубилися: як зазначено у протоколі, із цією бандою ходив на «справу» якийсь Ахметов Ринат Леонідович, 1966 року народження.

На жаль, доброзичливця, що підкинув «Граням плюс» папку, нам знайти не вдалося. Однак ми почали розшукувати людей, імена і прізвища яких так чи інакше згадувалися у цих документах. Причому як фігурантів кримінальних справ, так і співробітників правоохоронних органів. Багатьох з них на сьогодні вже немає на цьом світі. Хто пішов від хвороби чи старості, а кому й «допомогли». Проте нам вдалося декого знайти і з поспілкуватися... Наші співрозмовники, що свого часу вирішили виїхати із шахтарського краю, розповіли про почесного президента ФК «Шахтар» багато цікавих речей. Ба, навіть, моторошних.

…Наприклад, стверджується, що у першій половині 1990-х Ахметов був правою рукою Ахатя Брагіна, відомого донецького бізнесмена та, як подейкують, кримінального «авторитета» на прізвисько «Алік Грек». Проте абсолютно незрозумілим є те, у чому ж тоді полягали функції Рината Леонідовича. Знову ж залишається таємницею, яким чином до рук Ахметова перейшла уся величезна спадщина свого боса «Грека», загиблого у 1995 році після вибуху на стадіоні «Шахтар». Згідно з версією політолога Костя Бондаренка, Ринату Леонідовичу підхопити прапор клану дозволили високий авторитет та залізна воля. Але найбільша загадка: ким був Ахметов до того, як став тим Ахметовим, якого ми знаємо? Бондаренко пише: «Після закінчення школи Ринат Ахметов вступає на економічний факультет Донецького держуніверситету і на початку 90-х років закінчує його, одержавши диплом економіста. На анкетне питання «Чим ви займалися у 1991 році?» Ринат Ахметов відповів: «Рятував важкохворого брата»...

Пролити світло на радянський період життя нині найбагатшої людини країни допоміг колишній полковник КДБ, який разом із декількома своїми колегами у 1980-х допомагав донецьким міліціонерам боротися з організованою злочинністю. За словами полковника, Ринат хоч і не був правою рукою Брагіна, але був цінним, як зараз говорять, менеджером. На початку своєї «кар'єри» Ринат, стверджує наш співрозмовник, був «каталою» – професійним картярем, що оббирав до нитки аматорів азартних ігор. Полковник зазначає, що за один день гастролей у Москві Ринат вигравав у середньому по 20-30 тис. радянських рублів. На ті часи сума чималенька» (Андрій Лаврик, Олег Сандула. Хрещений син // «Грані плюс», www.grani.kiev.ua).

Таємниця ахметовської папки

Чи були у трудовій біографії бізнесмена Рината Ахметова факти, викладені у статті, стверджувати важко. Власне, про це говорять і автори матеріалу «Хрещений син». Проте, як бачимо, факт наявності білих плям у біографії найбагатшого українця татарської національності є очевидним. А там, де присутній міф, завжди знайдеться місце не лише для подвигу, але й для чуток, кожна наступна з яких страшніша за попередню. Постать Ахметова є, певне, найбільш демонізованою серед української політичної та ділової еліти. Незважаючи на це, президент «Шахтаря» не обтяжує себе спростуванням цих чуток. Складається враження, що народжуються усі вони у його штаб-квартирі у готелі «Люкс», який, до речі, Ахметов також отримав у спадок від покійного Брагіна. Можна зрозуміти піарників та радників Рината Леонідовича: чутки завжди породжують страх. А на цьому, чи не найдужчому людському відчутті, трималася не одна імперія...

Кілька років тому один колега розповідав про те, що на власні очі бачив папку із назвою «Особиста справа Ахметова Рината Леонідовича», а демонстрував її йому колишній начальник Донецького обласного УМВС України генерал Володимир Малишев (нині – народний депутат України, перший, хто почав «бойовий наступ» на книгу «Донецька мафія»). Певна річ, у руки моєму колезі генерал папку не дав, показавши лише кілька цікавих аркушів, розписаних «каліграфічним» міліцейським почерком. Мій колега встиг побачити кілька оперативних повідомлень, у яких керівником злочинного угруповання було названо Ахметова. До тих донесень було підшито характеристику, де Ахметов фігурував як «особливо небезпечний злочинець, такий що тяжіє до проявів особливої жорстокості». Генерал Малишев закрив папку та, ніжно погладжуючи, заховав назад до сейфу. Із плаката на стіні на нього дивився, ледве прищулившись, президент футбольного клубу «Шахтар», який, здавалося, стежив за кожним рухом генерала. Малишев налив моєму співрозмовникові коньяку, підморгуючи у бік сейфа – мовляв, он який матеріал маємо, працюємо, розумієш.

Згадав генерала Малишева – й рука аж засвербіла написати про цього пана кілька рядків. Надзвичайно цікава постать, хочу вам сказати. Його доля нерозривно пов'язана з іменем Рината Ахметова, причому ще з тих часів, коли генерал Малишев, мабуть, і зовсім і не мріяв бути генералом.

Золоті погони

Ходили плітки, що Володимир Малишев став керівником донецької обласної міліції саме завдяки сприянню Рината Леонідовича. Цій визначній для донецької міліції події передувала резонансна, але сумна історія, після якої й відбулося призначення Малишева.

Того дня, коли належний Ахметову «Шахтар» грав свій дебютний матч у Лізі чемпіонів з римським «Лаціо», у воротаря гірників Юрія Вірта був день народження. За неофіційними джерелами, після матчу (до речі, «успішно» програного гірниками з рахунком 0:3) кілька гравців ахметівської футбольної команди вирішили розважитися, катаючись на «мерседесі» іменинника. Бурхливо святкуючи день народження друга і заразом, вочевидь, програш у відповідальному матчі, футболісти вихором гасали центральними вулицями Донецька, і в результаті «мерседес» на бульварі Пушкіна збив жінку, далеко не найнижчого посадовця в банківській сфері. По гарячих слідах ДТП було розкрито, а збита жінка перебувала у дуже важкому стані, балансуючи між життям і смертю. З огляду на серйозність посади постраждалої, міліція попрямувала просто на базу ФК «Шахтар», щоб надягти наручники на спортсменів, котрі, як стверджував Ахметов, для нього наче діти рідні.

На територію бази, кажуть, міліцію так і не пустили. Ринат Леонідович питання владнав, задовольнивши усі претензії. А згодом, як розповідали близькі до бюрократичного корпусу «Шахтаря» люди, викликав на бесіду тих гравців клубу, що збили жінку. Невідомо, що саме Ринат Леонідович сказав своїм вихованцям, але у наступному матчі Ліги чемпіонів проти лондонського «Арсеналу» вони ганяли по полю як очманілі: один із винуватців аварії забив гола, а екс-іменинник воротар Юрій Вірт «діставав» із воріт «Шахтаря» навіть найзапевніші м’ячі. Після матчу футболістів, яких викликав на до себе «на килим» Ахметов, було визнано кращими гравцями...

А невдовзі після цих подій крісло начальника УМВС України в Донецькій області зайняв Володимир Степанович Малишев, котрий був знайомий із Ахметовим ще з тих часів, коли той лише починав навчання у суворих університетах українського капіталізму, а сам Володимир Степанович працював опером у відділі по боротьбі з організованою злочинністю Донецького обласного управління внутрішніх справ. Поговорюють, що цей трансфер генерала вартував Ахметову більше мільйона доларів. З тих часів і лежить папка із грифом «Ахметов» у сейфі Володимира Степановича. Правильніше сказати, лежала. Тепер Володимир Малишев не насолоджується життям у затишному кріслі головного міліціонера області, а заповітна папка не вкривається пилюкою у старому міліцейському сейфі – і Малишев, і його папка помандрували в інше місце, причому зовсім не генеральське. Але про це трохи згодом.

Його університети

Один із авторів статті «Хрещений син» розповідав мені, що після того як Володимир Малишев залишив посаду начальника обласного УМВС і очолив службу безпеки компанії СКМ з архіву УМВС України в Донецькій області зникло чимало папок із кримінальними справами. Про це журналістам «Граней пдюс» розповіли самі співробітники обласного управління внутрішніх справ, при цьому жахливо лаючи попереднє керівництво. Існує кілька версій того, що саме знаходилося у папках і куди поділися настільки важливі документи (деякі були із грифом «Цілком секретно»). За однією з версій, ці папери спалив власноруч Володимир Степанович, за іншою – документи сьогодні припадають пилом у сейфі Рината Леонідовича (як непогана винагорода за працевлаштування генерала міліції). Але це лише припущення. Сьогодні ж Володимир Малишев переймається справами загальнодержавними у депутатській фракції Партії регіонів, вочевидь, у парламентському буфеті під коньячок згадуючи нелегкі міліцейські будні, коли йому доводилося ловити бандитів і складати на них докладні досьє. І як мінімум одне з них стало у пригоді. Словом, без папірця ти ніхто, а з папірцем – депутат.

А роки, коли екс-генерал Малишев відловлював бандитів, насправді були гарячими. Саме тоді й народилася зірка Рината Ахметова, тоді ще зовсім непримітного рудуватого парубка татарської національності. Я (Сергій Кузін - ред.) вже подавав уривки з матеріалу газети «Грані», де припускається, чим саме займався Ахметов у 1986 році. Проте, мене цікавлять й інші етапи життя донецького Монте-Крісто – зокрема, цікаво було би дізнатися про його студентські роки. Оце й справді поле неоране для біографів Ахметова. Дивно, але факт: у жодному офіційному документі, прес-релізі і навіть списку випускників університету немає прізвища найбагатшого українця.

Політолог Кость Бондаренко пише про Ахметова таке: «Після закінчення школи Ринат Ахметов вступає до економічного факультету Донецького держуніверситету, а на початку 90-х років закінчує його, одержавши диплом економіста». Офіційна біографія Ахметова також не вражає подробицями: «На початку 90-х закінчив факультет економіки Донецького держуніверситету». І це все. На відміну від інших кандидатів у народні депутати, які описали свій життєвий шлях у всіх деталях ледь не з пелюшок, Ахметов просто зазначає у кандидатській анкеті: «Освіта вища», не згадуючи ні дати закінчення вузу, ані його назви. І нічого – документи у Центвиборчкомі у нього прийняли.

Цікавим є й інше: чому в Донецькому державному університеті досі немає меморіальної дошки, присвяченої пам'яті тих днів, коли в його стінах гриз граніт економічної науки татарський хлопчик із бідної шахтарської родини? Ну, зрозуміло, відразу не повісили, бо не знали, що з цього Ахметова ще вийде. Але згодом, коли вся країна дізналася про його економічний геній?! Агов! Чому ж досі немає дошки? І така оце подяка за постійний абонемент на місце у літаку ФК «Шахтар» для ректора Донецького університету пана Шевченка, якому надзвичайно подобається вболівати за улюблену команду на футбольних полях Європи та Еміратів?..

Це я, власне, про те, що ані рік вступу Ахметова до вузу, ані рік завершення навчання дотепер так і не зазначено у жодному офіційному джерелі. Подається лише інформація про те, що вступив Ахметов до університету відразу після закінчення школи, а закінчив навчання на початку 90-х. Проте якщо атестат про середню освіту Ахметов отримав, треба розуміти, у 1983 році й відразу ж вступив до університету, як стверджують біографи, то яким чином йому вдалося закінчити Донецький держуніверситет лише на початку 90-х? Учитися у вузі більше десяти років – це ж треба вміти… І на якому відділенні вчився майбутній велет української економіки – на денному, вечірньому чи заочному? Було би цікаво поспілкуватися із викладачами Ахметова – вони би нам розповіли, які надії Ринат Леонідович подавав уже тоді, згадали би, як важко він працював над своєю дипломною роботою... Це, вочевидь, посприяло би піару Ахметова. І як ще до цього політтехнологи Партії регіонів не додумалися?

Автор цих рядків (Сергій Кузін - ред.), серйозно зацікавившись студентською молодістю Рината Леонідовича, став надокучати телефонними дзвінками та рекомендованими листами ректорат донецького вузу, у якому одержав (якщо таки одержав) диплом економіста Ринат Ахметов. У ректораті мені відповіли, що для розголошення цієї інформації необхідний дозвіл від Міністерства освіти та від самого ректора Донецького національного університету, з яким мені чомусь увесь час не вдавалося поспілкуватися – то він у відрядженні, то у відпустці, то ще десь. До слова, «Шахтар» тоді постійно на матчі за кордон літав. Чи не з ними це пан Шевченко мандрував, аби згадувати у літаку разом із Ринатом Леонідовичем його студентські роки? Бо тут річ така: коли раптом із дипломом щось не те – забули до списків внести чи дипломну роботу загубили, – розбиратися потрібно буде. Верховна Рада – орган серйозний, і якщо з біографією або документами не все в порядку, може серйозний скандал розгорітися. А це для Ахметова як для колишнього перспективного боксера, було би ударом нижче пояса.

А от у що можна легко повірити, то це у боксерське минуле Рината Ахметова. Він якось сказав, що готовий до кулачних боїв у парламенті, оскільки замолоду займався боксом. Пам’ятаєте фільм «Бригада»? Зображено саме той період первинного нагромадження капіталу з усіма відповідними атрибутами – «стрілками», перестрілками, жорстокими бійками. Говорять, що Ахметов як боксер у каламутних 80-их подавав чимало надій, але професійним спортсменом так і не став. У фільмі «Жмурки» один бандит говорить до іншого: «Тобі з твоєю влучністю по стрільбі в олімпійську збірну треба». А той відповідає: «Навіщо? Я спорт не люблю». Можна припустити, що боксерські навички стали у пригоді донецьким «підприємцям»-початківцям у трохи іншій сфері.

Виріс Ахметов, як це зазначено у його біографії, у шахтарському посьолку Октябрський Куйбишевського району Донецька. Окрім шахт і териконів більше у районі практично нічого не було, тому й не дивно, що саме в таких місцях наче гриби з'являлися усілякі «бригади». Там, де минали дитинство та юність Рината Ахметова, джерело заробітку та засобів існування було єдиним – шахта. На шахті «Жовтнева», як розповідає сам Ахметов, працювали його батько і старший брат, якого було там важко травмовано: «Я знаю, що означає бути шахтарем, оскільки члени моєї родини там працювали». Проте, самий Ринат Леонідович у шахтопрохідники так і не подався. Після закінчення середньої школи він нібито вступає до економічного факультету Донецького держуніверситету.

Про перебування Рината Леонідовича у лавах збройних сил СРСР у біографії також немає жодного слова.

Донецьк у середині 80-х був одним із головних постачальників «гарматного м'яса» для виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані. Неважко здогадатися, куди найвірогідніше потрапив би перспективний хлопець-боксер із шахтарської родини. Історія вступу Ахметова до університету, як ми бачимо, не підтверджується жодними офіційними документами, тоді чому ж його прізвища немає і серед тих, хто отримав повістку про призов до армії?

Якщо припустити, що Ринат Леонідович дав хабар посадовій особі, то звідки у нього тоді були такі гроші та зв'язки? Шахтарям у той час, звісно, платили досить непогано, але чи ризикнув би чиновник із військомату або університетський професор у ті досить суворі післяандропівські роки «відмазувати» від призову до армії хлопця із шахтарського селища? Напевно, ні, хіба що вони отримали відповідні директиви від впливовіших осіб. Юнаків, здатних працювати як кулаками, так і головою у ті часи ставили на особливий облік спецслужби, яких, як відомо, окрім КДБ, було ще кілька.

Отже, що робив Ахметов після закінчення школи і чому він не потрапив до армії, а якщо і вступив до вузу, то в якому році, – таємниця за сімома замками. Поговорюють, що саме у свої юнацькі роки Ахметов і познайомився із Ахатем Хафізовичем Брагіним («Аліком Греком»). А з майбутнім головою Донецької обласної ради Борисом Колесниковим, згідно з легендою, доля звела Ахметова взагалі чи не в підлітковому віці. І Брагін, і Ахметов – вони родом із посьолка Октябрський. А Колесников народився в м.Маріуполі, а потім переїхав до того ж Октябрського. Ця назва пізніше стане культовою у бандитському середовищі 90-х років.

«Я намагаюся не брати участі у політиці. Я вважаю, що бізнесмени повинні займатися бізнесом, а політикою – політики. За великим рахунком, всюди потрібні кваліфіковані менеджери», – так раніше казав Ахметов. «Якщо ви мене сьогодні запитаєте, чи готовий я до політики, я відповім «ні». Я не знаю, що буде через 5-10 років. Можливо, того, чим я сьогодні займаюся, мені буде вже недостатньо. Але в мене є дуже великі плани, принаймні на найближчі п'ять років», – писав два роки тому тижневик «Кореспондент»…

ДАЛІ БУДЕ...

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( 6-та ЧАСТИНА)

2007-09-21T22:51:18Z

Аістов

У нашому тексті прізвище Аістов тісно пов’язане із прізвищем ще одного персонажа – Рината Ахметова. У цьому контексті Аістов згадується як один із спільників Рината Леонідовича, коли вони, м’яко кажучи, бавилися рекетом. Нижче пропонуємо цитату із щотижневика «Грані плюс»:

«24 грудня 1986 року в Горлівці Донецької області було скоєно тяжкий злочин. П'ятеро бандитів, двоє з яких були переодягнені у форму працівників міліції,

«24 грудня 1986 року в Горлівці Донецької області було скоєно тяжкий злочин. П'ятеро бандитів, двоє з яких були переодягнені у форму працівників міліції, увірвалися до будинку В. Лисенка, завідувача базою по заготівлі пуху і шкіри. Лисенко мав славу «цеховика» – на підконтрольній базі він організував досить прибутковий бізнес. Як розповіла міліціонерам дружина «цеховика», злочинці вимагали повернути «награбоване в держави» – 50 тис. рублів. Лисенко стверджував, що в нього грошей немає. Йому не повірили і по-звірячому катували, замордувавши до смерті. Цінності на суму, яку вимагали бандити, віддала дружина вбитого.

Згідно з матеріалами, що є у розпорядженні «Граней плюс», на слід «горлівської банди» правоохоронці вийшли майже випадково. Розслідуючи інші злочини, які, виявилося, скоїло угруповання, очолюване колишнім співробітником міліції, оперативники затримали одного з учасників згаданого нальоту.

Якийсь Леонід Юрченко (нині покійний) зізнався, що разом із чотирма спільниками брав участь у нападі на Лисенка. Також він назвав їхні імена: Василь Новіков, Аістов, Ігор та Ринат Ахметови. На допиті Юрченко стверджував, що безпосередньо вбивали «цеховика» Новіков і Рашид – так у банді називали Ігоря Ахметова, інші «допомагали». Але чому ж бандитів так і не було покарано? Як виявилося, відповідь на це запитання знає один колишній полковник КДБ.

«У ті часи у нас у комітеті, втім, як і у МВС і прокуратурі, існували дві групи, – зізнався наш співрозмовник. – Одна працювала проти злочинців, а інша – за». За словами полковника, коли Юрченка перевезли у горлівський слідчий ізолятор, той несподівано відмовився від свідчень проти спільників. Дружина потерпілого від пережитого жаху збожеволіла. Тобто законні підстави для арешту братів Ахметових і Ко формально зникли. А допитувати інших підозрюваних міліція «чомусь» не вважала за необхідне. Пізніше, як розповів полковник, з'ясувалося, що дехто з керівництва Горлівського райвідділу МВС полюбляв на дозвіллі пограти у карти із Ринатом. Цитуємо дослівно: «Шпильові один одного завжди зрозуміють» (Андрій Лаврик, Олег Сандула. Хрещений син. // «Грані плюс», http://grani.kiev.ua)

Ахметов Ринат

Родове коріння Рината Ахметова

Ринат Ахметов має торбеєвське коріння. Для Мордовії (Росія –ред.) це сенсація. І одне з мордовських видань запитує: «Хто ж він - хазяїн Донбасу?» І саме ж відповідає: «Народився 21 вересня 1966 року в родині татарина Леоніда Ахметова, уродженця села Сургодь Торбеєвського району. Близько 40 років тому батьки Рината переїхали в Куйбишевську область, а згодом у Донецьк. На початку 90-х років Ахметов закінчив економічний факультет місцевого університету. Згодом син мордовських татар досяг колосальних успіхів, створивши в 1995 році Донецький міський банк. До кінця десятиліття Ахметов став впливовою людиною й лідером так званого «донецького клану». Є дві умови, які дозволяють цьому «фінансовому угрупованню» невпинно збагачуватися. Перша – існування донецьких вільних економічних зон, де жоден контролюючий орган не зможе відстежити рух фінансових потоків. Друга - вуглевидобувна галузь. Вірніше, 5 мільярдів гривень (це трохи менше мільярда доларів), які щорічно виділяються з держбюджету на її реконструкцію».

Ось так у Мордовії, з деяким придихом, писали 2004 року: «Одним словом, усе у вугільно-металургійній Донецькій області або належить нашому героєві, або буде належати, тільки-но він цього забажає. Так, нещодавно він прибрав до рук «Азовське морське пароплавство»...(див. главу «Бандура Анатолій» - ред.)...Завдяки його протекції у 1997 році губернатором області став Віктор Янукович - нині прем'єр-міністр. Геннадій Васильєв, котрий нещодавно звільнив від своєї присутності Генпрокуратуру, допомагав «донецьким» захоплювати бізнес в Україні... Найближчий помічник Ахметова - Брагін - загинув від рук конкурентів. Його змінив капітан МВС Рашид Брагін, батьки якого також є вихідцями із Сургоди. Три роки тому Ахметов і Брагін навіть приїжджали в Мордовію, де висловили бажання замовити історикам складання своїх родоводів. Але через надмірну зайнятість обох справа залишилася незавершеною... Повертаючись до теми аполітичності, можна ще додати, що ім'я Рашида Брагіна безпосередньо пов'язане зі створенням Партії мусульман України, яку він і очолює. Вважається, що цю партію підтримує Ринат Ахметов. Так само політологи зазначають, що на минулих парламентських виборах мусульмани не пройшли до Верховної Ради з декількох основних причин: по-перше, вони не мали сильних структур поза Донбасом; по-друге - і це є основним - Партія мусульман не змогла налагодити контакти з меджлісом кримсько-татарського народу. Однак всі ці недоліки, на думку аналітиків, легко виправити...»

Виправляти їх, треба думати, буде, зокрема, й Український університет за адресою: Донецьк, вул. Маршала Жукова, 1. Станом на 2003 рік у Донецьку в жодному довідковому бюро не містилося інформації про його існування в цьому місті. А за вказаною адресою в Донецьку розташована... мечеть. А при ній - Ісламський університет. Закладу цьому йшов уже четвертий рік. І навчалося в ньому, сподіваючись одержати звання мулли, 33 студенти. По закінченню їх мали розподілити по різних містах України, щоби поширювати світло ісламу... А привернув увагу журналістів цей заклад після того, як Кабмін (Януковича - ред.) з бюджетних грошей виділив 400 тисяч гривень на університет при мечеті.

Завершу цитатою з одного авторитетного видання: «Ринат Ахметов - також татарин за національністю. При цьому різні джерела повідомляють різні дані про його конфесійну приналежність. Одні кажуть, що Ахметов залишається мусульманином і жертвує величезні кошти на будівництво мечетей. Інші стверджують, що кілька років тому він прийняв православ'я. Але достовірних даних щодо цього виявити не вдалося»...

Юрій Стрєлков, м. Маріуполь, спеціально для «Острова» (www.ostro.org)

40-ий «гол» Ахметова

Хто він є, Ринат Ахметов?

Насамперед зауважимо, що це аж ніяк не привітання панові Ахметову з нагоди 40-річчя. Тим паче, що згідно народних забобонів, такий ювілей святкувати не варто, особливо чоловікам. Та оскільки Ринат Леонідович за останні рік-два став чи не головною VIP-персоною в країні, спроба додати кілька штрихів до портрета нинішнього іменинника є цілком зрозумілою. А принагідно спробуємо і з’ясувати, що ж ми за країна така, в якій Ахметов зумів стати тим, ким став.

Протягом тривалого часу у певних колах полюбляли проводити аналогію між літературним бандитом із «мафіозного бестселера» «Хрещений батько» Майклом Карлеоне та реальною людиною Ринатом Ахметовим. Гадаю, підстав для такого порівняння цілком достатньо: занадто вже густий туман огортає часи зародження і зміцнення могутньої нині корпорації СКМ. ФОТО АЛЬ-КАПОНЕ

Сьогодні мало хто згадує, що ім'я Ахметова у Києві чи не вперше з'явилося з подачі Павла Лазаренка, котрий ще у квітні 1997 року на запитання відомої журналістки про те, кого він вважає другою після себе людиною в країні, чітко відповів: «Ринат. Він весь Донецьк тримає».

Можливо, ця призабута характеристика з вуст про все поінформованого прем'єр-міністра, що оголосив тоді справжню війну «донецьким», і є тим ключиком до таємниці «всемогутнього Рината»? Адже йому на той час було всього 30 років.

Дослідники походження СКМ часто згадують, що саме ця структура в різний час поглинула в себе імперію з яскравим кримінальним відтінком Ахатя Брагіна, (який загинув 1995 року під час вибуху на стадіоні «Шахтар»); і спадщину не менш впливового колись у Донбасі нардепа Євгена Щербаня (розстріляного у 1996-м році у донецькому аеропорту); і ласі шматки ІСД (очолюваного В.Гайдуком і С.Тарутою, близькими нині до президента В.Ющенка).

Не є таємницею, що за першого прем'єрства Януковича Донецька область остаточно перейшла під контроль Ахметова. На всі ключові посади Ринат Леонідович посадив своїх людей (головне крісло голови облради отримав найближчий друг - Борис Колесников).

Ситуація була успішно використана для того, аби витиснути до Києва тих, кому був ближчим В.Янукович.

Це лише з висоти столичних пагорбів «донецькі» виглядають таким собі монолітом, тісно пов'язаним єдиним ланцюгом. Але насправді це не зовсім так.

Особиста поразка на президентських виборах Віктора Януковича, розіграного «наосліп» компанією Кучми-Медведчука, навряд чи варто розглядати як програш Ахметова.

Ринат Леонідович у тій битві скоріше виграв. Приїзд до Донецька американських політтехнологів, пильна увага та позитивні відгуки про Ахметова певних впливових осіб із США, його офіційне рішення зайняти крісло у парламенті, може означати лише одне: він зумів перемогти у закулісній боротьбі, отямився після бездарної реприватизації «Криворіжсталі», його більше не влаштовує таємничий імідж головного спонсора Партії регіонів, а правоохоронцям, які виявилися абсолютно безпорадними у професійному плані, він показав величезну дулю.

До речі, його політичний демарш був несподіваним навіть для деяких батьків-засновників Партії регіонів. Все частіше в ЗМІ лунають опосередковані підтвердження тому, що «друге пришестя» Януковича – це чергова жорстока гра, в якій «молоді донецькі» таємно виступають у змові з президентською владою...

І все ж поки немає виразної відповіді – навіщо Ахметов пішов у політику? Ймовірно, він і сам поки чітко не усвідомлює, яким хоче бачити своє політичне майбутнє. Втім, нескладно передбачати й те, що, визначивши мету, пан Ахметов буде так само небагатослівно, але рішуче і без сентиментів йти до її досягнення.

Адже не дарма з легкої подачі земляків пішла гуляти Україною приповідка: «А Ринат жартома не каже, руки-ноги мотузками в’яже...»

Подарунки для багатія

Напередодні свого ювілею найбагатша людина в Україні не з'являлася у парламенті. Коли ж нардепів запитували, чи подбали вони до 21 вересня 2006 р. про подарунок своєму колезі, у більшості з них від подиву витягувалися обличчя. Депутати запитували: «А в кого день народження?».

Втім, від фракції регіоналів Ринат Леонідович мав би отримати щонайманше шість сувенірів – саме стільки існує неформальних груп.

Дехто натякав на книжку – кращий подарунок, а дехто на букет квітів.

Павло Сулковський припускав, що це може бути золотий значок народного депутата або «тризуб».

У Ярослава Сухого фантазії куди більше – він придумав презентувати Ахметову щось на футбольну тематику.

– Бутси круті, м’ячик-самостриб, майку на наклейках... А як ви гадаєте, чи варто купувати цій людині годинники, труси, шкарпетки, туфлі, золотий ланцюжок? Вручати подарунки «генералові у бізнесі» – так називають Ахметова у фракції – збираються по приїзді ювіляра у кінотеатрі «Зоряному».

Однокласник і близький друг олігарха Борис Колесников, ще вчора на День народження до Ахметова не збирався.

– Повірте, якби я довідався, що він збирається святкувати, я би поїхав неодмінно. Наскільки я знаю, сорокаріччя серед чоловіків святкувати не заведено. Швидше за все, це не буде пишне торжество. Я його знаю вже 23 роки – і кожного разу він святкував по-різному. З огляду на його вагу в суспільстві – святкували і в шикарних ресторанах, і просто вдома у дружньому колі.

Колесников навіть вивів «іменинну» закономірність: «Шахтар» уже якось за традицією комусь програє напередодні Дня народження Рината Леонідовича. Так це було, пам'ятаю, позаторік. Тому свято відбувалося на тлі програшу. Це потрібно терміново міняти і наступного року напередодні його Дня народження виграти.

«Ахметов і в політиці залишається бізнесменом»

Кость Бондаренко, політолог:

– Я би не сказав, що Ринат Ахметов – успішний політичний менеджер. Скоріше, секрет його політичного успіху полягає у тому, що Ринат Леонідович зумів свій досвід ведення бізнесу трансформувати у політику. Він знає, що в політиці дуже часто діють ті ж принципи, що й у бізнесі. Тому Ахметов, використовуючи бізнес-мірки і знаючи, як треба працювати у мікро- і макробізнесі, зумів влитися у нинішнє політичне середовище, і швидко захопити там лідерські позиції.

Наприклад, зараз він успішно втілює в життя проект за назвою «Приватизація президента України». Причому, цей його проект є куди вдалішим за горезвісну привазацію «Криворіжсталі».

Газета по-київськи, http://www.pk.kiev.ua, 21. 09. 2006 р.

ДАЛІ БУДЕ...

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА)

2007-09-21T22:27:52Z

Азарови Микола та Олексій

Батько

Азаров Микола Янович. Прізвисько у політичної тусовці – Кардинал. Людина, що тримається трохи осторонь політичного активу донецького клану, але водночас він бере найактивнішу участь у розподілі ролей «театру» Партії регіонів.

Зв'язки – найрізноманітніші. Азарова вважають

Азарова вважають особою, здатною впливати на думку як Януковича, так і Ахметова. А всередині самої Партії регіонів багато хто його недолюблює, вважаючи черствою людиною та інтриганом.

Просування Миколи Азарова кар’єрними східцями чимось нагадує буравлення землі. Точність, методичність і педантичність, з якими колишній геолог освоює політичні «свердловини» просто вражають. Протягом останнього десятиліття років Микола Янович зумів не лише адаптуватися у вищій політичній лізі, але й стати одним з її провідних і впливових гравців.

Досвід і знання, здобуті під час керування Державною податковою адміністрацією, сьогодні перетворилися на серйозний капітал Азарова. Як досвідчений керівник, він намагається не демонструвати власні амбіції. Пояснення досить просте: «Нікуди я не рвуся, нікуди не прагну. І не тому, що вважаю себе обмеженою людиною, а тому, що поки в мене є справа, яку мені доручили й довірили, я буду її робити. Доручать мені іншу справу – я буду робити її» («УТ-1», 30 жовтня 2002 р.).

Починаючи з 2001 року Азарову пророкували посаду прем'єр-міністра. Проте в урядові коридори Микола Янович потрапив трохи згодом – у статусі першого віце-прем'єра й міністра фінансів. Тодішній Президент України Леонід Кучма це кадрове призначення назвав «влученням у десятку». У Азарова є власне бачення на те, хто має перебуває біля керма Кабінету міністрів: «Як на мене, Україні зараз потрібні не політики в уряді, а технократи, які не ставлять перед собою мету прорватися у президенти, прем'єри» («Столичные новости», 5 листопада 2002 р.). До останніх перший віце-прем'єр, напевно, зараховує і себе. У роботі Микола Янович схиляється до авторитарного стилю керування. «Я на кожній колегії знімаю з роботи по двадцять-тридцять чоловік. Тоді система працює», – зізнався якось Азаров. (Микола Мельниченко. «Хто є хто. На дивані Президента Кучми»).

Народився 17 грудня 1947 року в Калузі (Росія). Закінчив Московський державний університет за фахом геолог-геофізик. Був народним депутатом, головою парламентського комітету з питань бюджету. З жовтня 1996 року – голова Державної податкової адміністрації України. 5 березня 2001 року очолив Партію регіонів, а за півроку подав у відставку з цієї посади.

Українські підприємці і журналісти вважають Азарова одним із найголовніших і найзапекліших душителів як свободи слова, так і свободи підприємництва. Підприємцям він дошкуляв, коли був головою податкової адміністрації. Вважають, що саме за Азарова податкова система займалася справжнім «бєспрєдєлом» небачених до того масштабів. Цей період підприємці охрестили «азаровщиною». Перші згадки у кримінальних матеріалах прізвища Миколи Яновича датуються весною 1999 року у зв'язку із неприємною історією з банком «Україна». «Я не боюся ані випадів у свій бік, ані компромату», – стверджував Азаров («День», 5 грудня 2001 р.). У квітні 1999 року, вивчаючи причини банкрутства банку «Україна», Анатолій Єрмак і Григорій Омельченко ініціювали доручення ліквідаційної комісії провести документальну ревізію обставин видачі кредиту ГНАУ. З'ясувалося, що внаслідок неправомірного рішення про збиткове зменшення процентної ставки по кредиту, отриманому податківцями, банк втратив 2 млн. 212 тис. грн. А з урахуванням прострочених відсотків борг ГНАУ перед банком склав майже 3 млн. грн. Микола Азаров ці звинувачення спростував. В оприлюднених майором Мельниченком фрагментах, зокрема, мова йде про те, що Азаров:

– шляхом тиску забезпечував перемогу Леоніда Кучми на президентських виборах 1999 року;

– покривав зловживання колишнього голови правління НАК «Нафтогаз України» Ігоря Бакая;

– свідомо знищував комерційний банк «Слов'янський»;

– просив президента дати йому згоду на протизаконне придбання трикімнатної квартири площею 180 кв. м. в обмін на двокімнатну квартиру площею 50 кв. м.; для цього він просив дозволу виселити із приміщення, яке йому так сподобалося, «жидів»;

– нашіптував главі держави про Медведчука, Кравченка та ін.

Відразу ж після оприлюднення легендарних плівок майора Мельниченка Азаров заявив: «Не було такого» (www.sta.gov.ua). Згодом факти, зафіксовані на аудіозаписах, Микола Янович коментував так: «Нікого ми не притісняли й не могли притісняти. Думати, що Азаров може віддати команду і вона дійде непоміченою від Києва до якої-небудь Горохівки, може лише утопіст» («Дзеркало тижня», 12 березня 2001 р.); «Звинувачують мене в якихось зв'язках із криміналом. Як на мене, це може робити лише шизофренік» («Сьогодні», 7 серпня 2001 р.); «Якщо мені говорять: «Азаров захищав Бакая», це брехня по-українськи!» (www.sta.gov.ua). «Можу тільки висловити своє глибоке обурення огидною провокацією та презирство до справжніх авторів антисемітських висловлювань» (про нову квартиру. – С. К.) (УНІАН, 4 вересня 2002 р.); «Податкова не закривала банк «Слов'янський», там було виявлено дуже великі порушення фінансової і податкової дисципліни» (чат-конференція на www.most.info, 20 липня 2000 р.).

Загалом Азаров стверджує, що йому немає чого соромитися: «Я не зробив нічого, що могло би поставити під сумнів мою совість, мою честь, мою гідність. Я маю на увазі всі так звані роздруківки, записи, якісь гарячі факти. Верх компромату – це коли говорять, що Азаров – геолог. В одній інтернет-газеті постійно з цього починають: геолог, що займається митарською справою. А я кажу: а чим кращий митар, що згодом став проповідником Ісуса Христа, одним із апостолів?» («День», 5 грудня 2001 р.).

Після останньої фрази будь-який компромат просто тьмяніє! У березні 2003 року Міністерство юстиції США прийняло до розгляду записи майора Мельниченка, у яких фігурує і Микола Азаров.

Журналісти інтернет-видання Obkom.net стверджують, що саме за вказівкою Азарова у 2002 році податківцями було влаштовано погром у редакції. Причиною цього вважається публікація компрометуючих матеріалів про Миколу Яновича та членів його родини. Зокрема, у матеріалах йшлося про корупційну діяльність сина голови ГНА у Донецькій області. Азаров усі обвинувачення представників мас-медіа спростовує.

У березні 2002 року Григорій Омельченко у своєму депутатському запиті звинуватив Миколу Яновича у лобіюванні інтересів компаній «ТНК-Україна» і «ТНК-Україна Інвест», зокрема, у наданні їм пільг при оподаткуванні. Народний депутат як доказ продемонстрував копію листа Азарову від Володимира Литвина, який тоді був керівником президентської адміністрації. Микола Янович відкинув звинувачення Омельченка: «Категорично заявляю, що все написане у депутатському запиті про мене, Азарова Миколи Яновича, є неправдою і наклепом, а копія листа – незграбна підробка» (УНІАН, 6 березня 2002 р.). За кілька місяців Генеральна прокуратура оголосила, що лист Литвина до Азарова, який надав слідчим Григорій Омельченко, є фальшивкою.

За матеріалами «Дзеркала тижня», Азаров має особисті та ділові зв'язки з Володимиром Рибаком, Валентином Ландиком та Юхимом Звягільським. До кола людей, наближених до Миколи Яновича належать Володимир Семиноженко, Святослав Піскун (саме під час його перебування на посаді Генпрокурора і було закрито питання щодо обвинувачень Азарова з боку Григорія Омельченка. – авт.).

Азаров, як стверджує газета «Київський телеграф», «не дуже довіряє оточенню, керуючись девізом: «Хочеш, аби було краще, – зроби сам» (2 грудня 2002 р.). «Я ніколи в жодній тіні не перебував» (www.sta.gov.ua). «Я діяв у рамках українського законодавства» (Сергій Руденко, http://www.glavred.info/).

Син

Перший віце-прем'єр Микола Янович Азаров не дуже полюбляє акцентувати увагу на родині взагалі і своєму синові зокрема. Проте навколо особи Олексія Миколайовича Азарова час від часу розгортаються інтриги. Уперше про нього згадав сайт «Обком», розповідаючи про конфлікти покійного члена Державного комітету з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) Олексія Ромашка та донеччанина Миколи Пефтієва, який у період з 1997 по 2000 рік обіймав посаду начальника Донецького регіонального відділення ДКЦПФР.

До Пефтієва цю відповідальну посаду займав зовсім молодий Олексій Азаров, який вже встиг відразу після вузу попрацювати в одній із дуже поважних інвестиційних компаній. Назву цієї компанії не розголошують, хоча за деяким відомостями йдеться про «Керамет-Інвест». Втім, через підвищену секретність цього питання ми припускаємо і неправильність такої здогадки. Молодий Азаров запам'ятався депутатам, що відпочивали у кримському санаторному комплексі «Дюльбер» скромним хлопцем, який їздив на досить старенькій іномарці. Нічого надто яскравого, що видавало би у ньому «мажора», вони не помітили.

Проте подейкують, що конфлікт Ромашка та Пефтієва відбувся на ґрунті реєстрації емісії «Донецькміськгазу». Говорять, що акції цього підприємства дуже цікавили інвестиційну компанію, до якої мав певний стосунок син Миколи Яновича. Цікавим фактом є те, що свою заяву про відставку з посади заступника голови ДКЦПФР Пефтієв мотивував небаченими порушеннями у відомстві і в першу чергу – з боку Ромашка після його зустрічі з Миколою Азаровим.

Саме ця історія привернула увагу преси до політичної фігури скромного юнака Олексія Азарова. Що далі, то дужче. Протягом доволі тривалого часу юнак перебував у Швейцарії, де чи то працював у торговому представницві країни, чи то керував невеликою компанією (відомості про це також є плутаними). 12 грудня 2002 року Олексій Азаров несподівано став радником прем'єра на громадських засадах. Щоправда, працював він на цій посаді всього лише три місяці і вже у лютому 2003 року його було звільнено від обов'язків радника прем'єра. Поговорюють, що він знову одержав призначення за кордон. На жаль, перевірити вірогідність цієї інформації нам не вдалося.

Сьогодні Микола Азаров повернувся на колись пригріту посаду першого віце-прем’єра. Чи надовго – невідомо… ДАЛІ БУДЕ...

ПРОДОВЖЕННЯ КНИГИ "ДОНЕЦЬКА МАФІЯ.ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ"( ТРЕТЯ ЧАСТИНА)

2007-09-21T22:20:46Z

Великі гроші завжди пахнуть містифікацією. Люди, які надбали собі величезний капітал за кілька років, видаються успішними, впевненими та вражають свої дивовижним везінням. Пересічній людині їхнє життя здається просто казковим та неймовірно щасливим. Таких людей прагнуть наслідувати, копіюють їхню манеру поведінки, спосіб життя. Однак, як казав класик, великі гроші завжди надбано нечесним шляхом.

Те, що великі капітали, нажиті, наприклад, у період

Те, що великі капітали, нажиті, наприклад, у період юності українського капіталізму, є, щонайменше, не дуже чесно заробленими, вже давно не обговорюється. Часи були такі: закони недопрацьовані, існувала повсюдна анархія, і рибку в мутній воді, як і хабарі на всі боки, у постперебудовний і не лише періоди ловили й давали усі, хто не хотів чекати благ від держави, що розвалювалася, а прагнув бути багатим і незалежним. Питання лише в тім, як зараз говорять навчені життям вітчизняні олігархи, чи переступав ти через людське життя, чи ні? Іншими словами, чи є на твоїх руках кров, що пролилася в дикий період становлення вітчизняного капіталізму? Ті олігархи, які люблять поговорити про це в телепередачах та журнальних інтерв'ю, стверджують, що на їхніх руках крові нема, натякаючи на те, що державу свого часу можна було трохи «кинути на лимон-інший американських рублів», але от людину заради цього «лимона» образити, та ще й так, щоб раз і назавжди проблему усунути, боронь Боже…

Мене завжди цікавило, чи бояться люди, що їздять по міських вулицях у броньованих «мерседесах», ходити, пардон, у туалет без охорони і які цим людям сняться сни. Чи сниться їм, наприклад, приціл снайперської гвинтівки, спрямований у їхню потилицю? Якщо вони бояться когось і оточують себе купою охоронців, що, втім, найчастіше не рятує від снайпера, то, певне, існують люди, які є для них проблемою? І чи виникає в цьому випадку спокуса ліквідувати цю проблему? Судячи зі статистики замовних убивств – до того ж не розкритих – у нашій країні тих, хто піддався такій спокусі, більш ніж достатньо. Особливо в роки будівництва української незалежної держави. Чомусь дуже важко повірити політикам, які розповідають про свої «чисті руки» і свої благодійні акції –будівництво церков, допомогу дитячим будинкам, інше меценатство. Суперечки про чесність і моральність того чи іншого політика точаться постійно, і вони, без сумніву, мають право на існування: не всі ж жителі політичного та ділового олімпу знають контактний номер чергової кілерської бригади…

Якщо ти, шановний Читачу, зараз пробігаєш очима ці рядки, значить, тебе хвилює тема, яку я порушив. Це тема життя та смерті, великих грошей і скрипучих крісел у високих кабінетах, тема зрадництва, страху та дуже часто – брехні. Без цього досить гидкого, але просто необхідного у світі великої політики та великих грошей явища – нікуди. Власне, ти сам, Читачу, це розумієш. І чекаєш від чергових «секретних матеріалів» нових викриттів, маси компромату й моторошних подробиць, аби потім обговорювати все це із друзями за чаркою, резюмуючи, що все одно нічого не зміниться.

Але є інша пропозиція: може, давай разом подумаємо над тим, що ти тут прочитаєш? У жодному разі не хочу нав'язувати свою думку або ж, що ще гірше, судити й навішувати ярлики. Як зараз стало модно говорити, у нашій країні назвати злочинця злочинцем може лише суд, що, безумовно, претендує на істину в щонайпершій інстанції.

«Донецька» тема зараз багато обговорюється. Як, втім, і всі останні роки, якщо не десятиліття. Програвши президентські вибори, «донецький клан», як люблять називати політики, політологи й журналісти Рината Ахметова і Ко, намагається зараз відновити статус-кво – потрапивши на верхівку української політичної влади, користуючись політичною реформою й сподіваючись на подальшу перспективу. Однак навколо імені Віктора Януковича та членів його команди шириться сила-силенна усіляких чуток. Це стало можливим «завдяки» непрозорій політиці «донецького клану», перебуванню правої руки Рината Ахметова Бориса Колесникова у Лук’янівському СІЗО та, за словами силовиків, кримінального шлейфа, що тягнеться за багатьма учасниками виборчого списку Партії регіонів. Тягнеться цей шлейф з вищезгаданих часів – важкого дитинства українського капіталізму й іграшок, що плюються свинцем. Процес дорослішання відбувався важко – напевно, як ніде в Україні. Славу бандитського міста Донецьк отримав саме в період становлення, або «у період первинного нагромадження капіталу». Саме тоді в Донбасі гриміли постріли, зникали люди, а власність переходила з рук у руки. І саме тоді загартовувався «донецький клан», про становлення якого шепочуться на кухнях навіть у Києві.

Ті особи, про яких йтиме мова надалі, до визначення «донецький клан» уже звикли. Спочатку ображалися, а потім, вочевидь зрозумівши, що ображатися безглуздо, просто припинили звертати увагу. Особливий резонанс визначення «донецький клан» одержало в Україні в період «Помаранчевої революції», коли іменами Януковича і Ахметова навіть лякали дітей. Пригадую, як одна колега зі славного міста Одеси з жахом запитувала у мене (С.Кузін тоді саме працював власкором агентства «Главред» по Донецькій області – ред.), як можна жити в Донецьку, коли там існує найголовніше українське зло на ім'я Янукович?!

Питання, поставлене колегою, залишилося риторичним. Власне, жити у Донецьку можна було, але якщо вже запитувати «Як жити?», то тут виникало багато приводів для бурхливої дискусії, яка, в принципі, і не припиняється дотепер.

Образ «донецьких», які прагнуть зображати себе у владі «білими комірцями», завжди був огорнутий товстим міфічним шаром. Про того ж Рината Ахметова часто доводилося чути неймовірні, навіть безглузді байки. Приміром, один київський колега абсолютно серйозно розповідав історію знайомого, який вирішив вийти на Ахметова із пропозицією про спільний бізнес. Нібито привезли цього бізнесмена у Ботанічний сад, де мешкає Ахметов, і зав'язали очі. А коли розв'язали, то побачив, що перебуває у великій кімнаті без меблів, а згодом почув голос: «Чого тобі?» Голос належав, ясна річ, Ахметову. Хлопець пояснив Ринату свої ідеї щодо бізнесу, який планує розпочати, і попросив підтримки. На що голос відрізав: «Не цікавить!» Хлопцеві ніби знову зав'язали очі, вивели, і опинився він на вулиці посеред Донецька...

Власне, винуватцем поширення подібних чуток є самий РЛА (Ринат Леонідович Ахметов). Якби вельмишановний президент футбольного клубу «Шахтар» свого часу оприлюднив свою найдокладнішу біографію зі згадками про усі значні і не дуже епізоди свого життя, а також не ховався би від жителів Донецька, заради яких, як говорить реклама, він і створив Донецький міський банк, то хіба ширилися би чутки, здатні налякати київських журналістів? Але Ринат Леонідович не робив цього, вочевидь, спочатку не маючи наміру йти у політику, то ж навіщо забивати своєю біографією голови рідних журналістів? Вирішив, напевне, залишитися загадковою східною людиною, міркуючи, і можливо справедливо, що не личить чоловікові багато про себе розповідати.

Може, в цьому щось і є, але тієї миті, коли президент ФК «Шахтар» зібрався і рушив у велику політику, легенда змінилася, і така відмовка вже не проходила. Нині Ахметову, з чиїм ім'ям, власне, і асоціюється в уяві українців Партія регіонів, необхідно терміново змінювати тактику і виходити на люди не лише з добре відпрацьованою усмішкою американського демократа, але і з чистою біографією, яка поки що, на жаль, нагадує чорну кішку в темній кімнаті. Таки багато залишається у біографії Рината Леонідовича білих плям, навіть забагато. З’ясувати усі ці пробіли і недомовки у бесіді із самим РЛА дотепер було вкрай важко, причому не лише донецьким, але й київським журналістам. Чомусь до недавнього часу Ахметов відразу припиняв усі розмови про політику, воліючи говорити винятково про футбол. До слова, люди з оточення Ахметова по футбольному клубі частенько натякають на те, що насправді РЛА у футболі не дуже й розуміється, покладаючись у всьому на численних консультантів і помічників, які підказують Ахметову, якого гравця варто купити. Аби тільки гроші давав, а процес тривав.

Поговорюють, що раніше Ахметов взагалі був до футболу байдужим, любив гроші по казино тринькати, а підсадив його на футбольну голку «Алік Грек» (Ахать Брагін), після смерті якого футбольний клуб і дістався Ахметову. Відомо, що фактичний прихід Ахметова до одноосібної влади у Донбасі відбувся відразу після вибуху на стадіоні «Шахтар» наприкінці 1995 року. Ми спробуємо якомога ретельніше відстежити ті механізми, які призвели до цієї надзвичайно важливої для Донбасу події. Як то кажуть, народ має знати своїх героїв в обличчя, тим паче, що зараз ці «герої» претендують на найвищі пости в українському державному керівництві.

У тих, хто перебуває сьогодні на гребені хвилі донецького клану, і в тих, хто поступився цим місцем, своя історія.

Ми будемо розповідати про кожного фігуранта окремо, персонально. Оскільки саме детальна розповідь про історію окремої людини може найкращим чином дати змогу зрозуміти, чого від цієї людини очікувати – особливо це актуально з огляду на сьогоднішню далеко не просту політичну ситуацію.

Втім, наша антологія є трохи специфічною: тема тісного переплетіння, а в дечому навіть і злиття політики, бізнесу та криміналу посідатиме у нашому дослідженні чільне місце. Оскільки людину прийнято оцінювати за її вчинками, у цій антології представлені як суб'єкти політики й бізнесу, що мають зв'язок із криміналом, так і їхні жертви.

У кожному тексті виділеним шрифтом будуть подаватися прізвища, які вже згадувалися в розповіді про інші періоди формування донецького клану – тому простежити зв'язки та ланцюг подій буде нескладно.

Цих людей часто називають «донами». Вони сьогодні знов у владі. Ми вирішили розповісти про те, як вони йшли до цієї влади протягом багатьох років, і що із цього вийшло. А усі висновки роби вже сам, шановний Читачу...

Сергій КУЗІН

Абрамзон Юлій

Донецького підприємця Абрамзона Юлія Юхимовича вбито 24 лютого 1997 року. Злочин залишається не розкритим, убивць не знайдено. Подробиці вбивства дуже насторожують. Насамперед впадає у вічі характерна демонстративність розстрілу, як і у справі нардепа Євгена Щербаня: ніщо не заважало вчинити замах на Юлія Абрамзона у якомусь безлюдному місці, оскільки він охорони не мав і щовечора вигулював свого собаку.

Убивці, як і в Донецькому аеропорту, де було розстріляно народного депутата України Євгена Щербаня, використовували викрадені «жигулі», що перебували у розшуку. Держномер на машині було вкрадено за три дні до того у сусідньому районі міста. Не налякав злочинців і той факт, що менш як у кілометрі знаходиться обласне управління по боротьбі з організованою злочинністю, також неподалік – РВВС цього району, прокуратура, суд… Є відомості, що в момент стрілянини неподалік проїжджала машина служби безпеки Донецького металургійного заводу, співробітники якої намагалися наздогнати «шістку», з якої вівся вогонь. Однак кілерам вдалося відірватися від переслідувачів, а за кілька хвилин співробітники СБУ в одному з тупиків виявили залишену машину, у салоні якої лежав ТТ із сімома набоями в обоймі.

Слідством установлена картина вбивства. Зазвичай Ю. Абрамзон приїжджав на роботу в однаковий час. Його офіс знаходився у старому будинку, поруч з відділом робітничого постачання та гастрономом, – саме тут загиблий пропрацював останні двадцять років свого життя. Того ранку джип «Шевроле-Тахо» Абрамзона під'їхав до будівлі із запізненням на сорок хвилин. Абрамзон разом з одним зі своїх співробітників, якого зустрів на вулиці, увійшов до будинку і почав підніматися східцями. Було десять хвилин по дев’ятій, коли пролунав перший постріл. Убивця очікував на свою жертву між першим і другим поверхами. Далі все відбувається з миттєвою швидкістю: поранений у груди Юлій Юхимович відштовхує, рятуючи від сліпих куль, молодого колегу, а сам, розвертається і біжить до виходу. Убивця біжить за ним і наздоганяє вже на вулиці. Постріл у голову був останнім... Кілер, обличчя якого багато хто бачив (за свідченнями – високий шатен, років тридцяти, з широким обличчям, прямим носом; одягнений у зелену куртку з накладними кишенями), не гаючи часу, застрибнув у заведену машину із затемненими вікнами, яка чекала на нього за кілька кроків.

У ході слідства виникло припущення, що рішення про вбивство замовниками приймалося поспіхом – важливим був результат. Безпекою кілера замовники особливо не переймалися, тому багато хто і бачив обличчя убивці. Така «показовість» розстрілу, ймовірно, свідчить про те, що смерть Абрамзона повинна була когось сильно налякати. Кого?

Якщо згадати, що вбивство було скоєно напередодні надзвичайно важливої у житті Донецького металургійного заводу події – його приватизації, можна припустити найрізноманітніші мотиви розправи невідомих над підприємцем: Абрамзон мав безпосередній стосунок до реалізації продукції заводу.

Життєва-трудова біографія шлях Юлія Абрамзона була непростою. Вантажник, молодший продавець, студент торговельного інституту, заввідділом гастрономії, директор, товарознавець Відділу робітничого постачання при Донецькому металургійному заводі, начальник цього відділу.

До речі, саме ця структура була напередодні приватизації перетворена на відкрите українсько-американське СП «Металург».

Неймовірно працездатний, заповзятливий, компанійський Юлій Абрамзон міцно поставив свою справу. Його дружні та ділові зв'язки простежуються далеко за межами рідного міста Донецька, з ним рахувалися у ділових колах Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, країнах ближнього та далекого зарубіжжя.

Близькість Абрамзона до перших керівників одного з металургійних гігантів України багато в чому визначала інтерес до його персони з боку тих, кого цікавив ринок вітчизняної і закордонної металургії.

Були в Абрамзона «свої» люди в уряді – і за Леоніда Кравчука, і за Леоніда Кучми.

До речі, саме Ю. Абрамзон у 1994 році був одним із «законспірованих» членів команди, що підтримувала кандидатуру Леоніда Даниловича на президентських виборах. Результати голосування у всьому Донецьку, як, зокрема, і в Ленінському районі, де розташований завод і мешкають його робітники, засвідчили рівень впливовості команди, яка підтримувала Кучму.

Відомо, що й сам Кучма був знайомий із Ю. Абрамзоном раніше, а за підтримку на виборах висловив йому особливу подяку.

Якщо зв'язати в єдине ціле усі факти біографії Юлія Юхимовича, стає зрозумілим, що посідав він важливе, хоч і не обтяжене владною посадою місце в команді нового на той час президента і губернатора Володимира Щербаня. З останнім, як відомо багатьом донеччанам, у загиблого до кінця життя були близькі, дружні стосунки…

Версії вбивства Абрамзона різні. Але так чи інакше слідство пов'язувало їх із боротьбою місцевих кланів та їхніх союзників з інших регіонів України за потенційно вакантне губернаторське крісло (цей мотив був і є актуальним у Донбасі протягом усіх років незалежності). Зокрема, натякалося на той факт, що саме тоді до Донецька планувався приїзд комісії представників галузевих міністерств і Фонду держмайна для перевірки законності проведеного акціонування ДМЗ.

Але невже тут усе так однозначно? Чи тільки безпосередні конкуренти, к вважає більшість людей, застосовують у визнаних безвихідними ситуаціях, кулю як останній аргумент?

Чи не варто замислитися, кого ж мав на увазі Євген Щербань, коли незадовго до смерті говорив про існування якоїсь «третьої сили», що навмисно провокує конфлікт між Донецьком та Дніпропетровськом. «Сьогодні, – говорив Є. Щербань, – знищують Донецьк, а завтра це саме чекає на Дніпропетровськ». Часто у ЗМІ вбивства відомих донецьких бізнесменів зв’язують у єдиний ланцюг. Адже це найпростіше – в один сумний мартиролог записати трагічні загибелі Олександра Шведченка, Олександра Момота, Ахатя Брагіна, Олександра Оприщенка, Євгена Щербаня, Юрія Павленка, Анатолія Бандуру, Юлія Абрамзона… Проте у кожного із цих людей було своє життя, своє коло друзів і, звичайно ж, – ворогів. І, нарешті, кожен з них належав до «своєї» групи. Хто – до газової, хто – до металургійної, а хто – до кримінальної. І можна припустити, що не завжди ці групи органічно вливалися в єдину структуру, яку ми називаємо сьогодні «донецьким кланом».

До того ж біографічна приналежність тієї або іншої впливової особи не обов'язково означає його безсумнівну приналежність до географічно обумовленого клану.

Так і поняття «донецького клану», як і будь-якого іншого, навряд чи варто сприймати спрощено. Цікавим фактом є й те, що найчастіше після розстрілу якоїсь авторитетної особи з країни зникають не менш впливові і багаті люди, які, вочевидь, в такий спосіб намагаються врятувати своє життя та свій капітал. Серед найвідоміших з них – засновник Ліберальної партії Ігор Маркулов.

Цікавою є також версія про те, що Юлій Абрамзон просто «потрапив під роздачу», оскільки опинився між двох вогнів у ході суперечки донецьких ФПГ за Донецький металургійний завод. Відомо, що після смерті Абрамзона процес поділу власності ДМЗ почав відбуватися набагато швидше та ефективніше, ніж це було за Абрамзона. Процес поділу Донецького металургійного заводу на «перспективні» та «безперспективні» частини було фактично остаточно завершено після 2000 року. А вбивство Абрамзона, незважаючи на усі обіцянки і запевнення влади та органів внутрішніх справ, так і не було розкрито.

Також дивись главу Вечерко Володимир

далі буде...

Генпрокуратура, как зеркало контреволюции.

2007-09-18T08:54:19Z

Сегодня в очередной раз ходил на допрос в Генпрокуратуру... Смешно видеть фигурантов нашей книги в живую. Смешно видеть их папыщенную значимость, холеные лица, дорогие (очень дорогие) костюмы, туфли, не соответствующие их официальной зарплате; животы - не по возрасту; вездесущий русский язык с проблесками попыток применения украинского. Смешно видеть раскосые глаза.... Генеральная прокуратура заполнена выходцами из Донецка, Макеевки и др. "городов-героев". Они пришли сюда, на Резницкую и Борисоглебскую, совершив головокружительную карьеру : кто из провинции, работая на захудалой должности в какой-нибудь районной прокуратуре Донецкой области не мечтал стать городским прокурором, или работать в областной прокуратуре? Только в сладких снах им мог пригрезиться Киев...

Все , что сегодня с ними происходит, произошло благодаря революции - революции 2004 года, когда мы все - граждане- подарили власть своим (в тот момент), кажущимся нам всем, моральным авторитетам. Тем авторитетам, которые обещали нам все - свободу, правду, братство, порядок, правосудие, честность и многое другое. Они обещали то, что бандиты будут сидеть в тюрьмах, что власть будет отделена от бизнеса...Они демонстрировали нам всем свои руки - "руки, которые ничего не крали"... Они не сделали одного, и не сделали этого умышленно,- они не поклялись нам в том, что эти руки не будут и в дальнейшем ничего красть. А мы, в тот период - счастливые от победы Майдана, не спросили их об этом. Не спросили..., и проиграли: они ( новая Власть) создали все условия для того, чтобы гидра контрреволюции не просто ожила, она на народном горбу возродилась с многократной силой. Контрреволюция сегодня заняла абсолютно все государственные посты. Контрреволюция дала возможность СВОИМ представителям стать и судом и законом: вершить за нас-граждан наши судьбы, разделять их и властвовать. Быть Законом, и быть выше него... А "пацаны" в ГПУ, которых вытащили из провинции и наделили полномочиями самых лучших и ответственных (в прошлом) блюстителей закона, действуют здесь уже - в Киеве - просто "по понятиям": по Донецким понятиям, сформировавшимся за многие годы царствования на их родине криминалитета и криминальных порядков. Так что, выданная мне сегодня уже третья за месяц подписка о невыезде, уже ни чем меня и моих друзей не удивляет: Донецкий "беспредел по понятиям" - основная движущая сила контрреволюции..
Не ображайтеся, друзі, що написав це російською - це емоції після спілкування з цими "новими київськими". Не ображайтеся, друзі, що не їду далі по Україні із своїм гостро-соціальним і найскандальнішим проектом "Донецька мафія.Перезавантаження" - ці "льотчики" ( тому, що реактивно взлетіли із своїх провінційних кабінетів) не дозволяють мені порушувати вже третю підписку при невиїзд. Доречі, фігурант книги на прізвище С.Ленський десять днів тому, допитуючи мене, намагався примусити мене давати свідчення саме російською мовою. Я наполягав на українській, так і робив. І той же самий Ленський (тий, що разом з іншими дуже відомими фігурантами книги робив "беспрєдєл" в прокуратурі Київа, який був усунутий після помаранчової революції, який був працевлаштований Л.Черновецьким в "Правексбанк") повернувся на височенні щаблі ГПУ за протекцією саме цього Черновецького...
І останнє: коли Київським головою стане саме киянин, справжній киянин???

Продовження книги

2007-09-12T19:16:40Z

Як всюди пояснює вся редакційна рада, книга не є авторською, в ній зазначено: "Збірник публікацій". Тому, ми знов щиро дякуємо всім журналістам і політикам, які брали і беруть участь у висвітленні всього того фактажу, який влада намагається приховувати від громадян.

ПРОДОВЖЕННЯ.
26 жовтня – замах на життя директора найбільшого в Україні оптового ринку «Шувар» заступника фракції БЮТ у Львівській міськраді Романа Федишина.

29 жовтня в Донецьку пострілом у голову був убитий засновник ВАТ «Дебальцівський завод металургійного машинобудування», кандидат від БЮТ у Донецьку облраду Геннадій Бистряков.

14 листопада – убивство директора Львівського Склодзеркального заводу Богдана Дацка.

25 листопада – убивство Запорізького бізнесмена Євгена Хижняка.

17 грудня – убивство директора Дніпропетровського ринку «Озерка» Володимира Воробйова.

…Навряд чи для когось є таємницею, що за багатьма бізнесменами, які подалися в політику, тягнеться довгий кримінальний хвіст із минулого. І хоча вони давно вже стали розсудливими і легалізували свій бізнес, та колишні небезпечні зв'язки і звичка вирішувати проблеми й розбиратися із конкурентами старими методами, збереглися. Результати такого «вирішення проблем» ми можемо спостерігати в міліцейських зведеннях. Як тут не погодитися з Юрієм Луценком, котрий говорив про новий переділ бізнесу?

26 жовтня – замах на життя директора найбільшого в Україні оптового ринку «Шувар» заступника фракції БЮТ у Львівській міськраді Романа Федишина.

14 листопада – убивство директора Львівського Склодзеркального заводу Богдана Дацка.

25 листопада – убивство Запорізького бізнесмена Євгена Хижняка.

17 грудня – убивство директора Дніпропетровського ринку «Озерка» Володимира Воробйова.

1. Як ми вже говорили, хвиля замовних убивств накрила Україну після останніх парламентських виборів. І в цьому немає нічого дивного: кілька місяців країна перебувала у підвішеному стані – по суті, без легітимного уряду, з несформованою коаліцією. А всі ми знаємо, що зріст злочинності завжди зворотньо пропорційний до політичної та економічної стабільності в країні: чим ця стабільність вища – тим менше скоюється злочинів. Отут можна сміливо проводити паралелі з усіма повоєнними періодами у переважній більшості країн світу. Окрім того, політична криза завжди впливає і на психологічний стан людей – у суспільних настроях починає переважати роздратованість і нервозність, що у свою чергу відображається на криміногенній ситуації.

І, незважаючи на те, що уряд був сформований, а парламент врешті-решт приступив до виконання своїх обов'язків, довгоочікувана стабільність так і не запанувала. Протистояння між Президентом з одного боку і прем'єром та парламентською коаліцією – з іншого, хворобливий процес зміни міністрів – усе це аж ніяк не сприяє встановленню «миру і спокою» у країні. Цією хисткою ситуацією і скористався криміналітет. У періоди безвладдя або «недовладдя» йому завжди простіше вирішувати свої проблеми.

2. Друга причина, за великим рахунком, випливає з першої. Ланцюжок простий – слабка влада – слабкі правоохоронні структури. На жаль, поки що всі наші силовики демонстрували свою неспроможність контролювати ситуацію...

З'ясувалося, що навіть такий жвавий і «по-термінаторски» налаштований непрофесіонал у плані боротьби зі злочинністю як Ю. Луценко – анітрохи не кращий за посивілих на цій роботі фахівців. Між іншим, новий міністр внутрішніх справ В. Цушко також не має жодного стосунку до міліції. Щоправда, є підстави думати, що Цушкові у МВС припадає роль такого собі весільного генерала. А «головну скрипку» у МВС будуть грати його заступники. Наприклад, нещодавно призначений перший заступник міністра М.Корнієнко і начальник УБОЗ Ігор Білозубий, які, за деякими чутками, перебувають під контролем тих самих «донецьких».

Інша правоохоронна структура – Генеральна прокуратура, порушуючи кримінальні справи, давно вже враховує «політичну доцільність», яка не дозволяє їй ефективно працювати. А негласна ворожнеча між ГПУ і МВС знову ж грає винятково на руку злочинцям.

3. Третя причина, що називалася вже неодноразово – корумпованість правоохоронних структур. Я навіть не маю на увазі корупцію в нижній і середній ланці, тут йдеться про вищі ешелони. З-за спин багатьох силових керівників визирають тіні сірих кардиналів з великими гаманцями. Простіше кажучи – вони контролюються певними бізнесовими чи політичними структурами. Не дивно, що розслідування більшості гучних справ, у яких фігурують відомі вітчизняні персони, на довгі роки зависає у «безповітряному просторі».

Занадто багато всього потрібно зробити, аби ситуація змінилася, а нам не доводилося скаржитися на тих, хто повинен оберігати наш спокій, – реформувати правоохоронні структури, підкріпити все це гарною законодавчою базою і стабілізувати політичну ситуацію в країні. А поки що - назад у бандитизм?

Представник Президента в Криму Геннадій Москаль:

– У нас є вожді, у яких без бандитів усі депутати порозбігаються. От вони їх і набрали для того, аби тримати у шорах усіх інших. Вони порахували, що крім політичного керівництва повинна бути ще й людина, яка могла би сказати: «Циц! Інакше будемо з тобою говорити не політичною мовою, а «по понятіям!» Гадаю, деяким політичним силам здається, що втрата цих людей призведе до втрати їхніх позицій. Там потрібна людина, яка би з депутатами говорила «по понятіям». У Криму взагалі дивна ситуація. У нас тут якось звикли, що наш місцевий парламент від моменту його створення – постійно з бандитами…

Губернатор Запорізької області Євген Червоненко:

Я не виключаю того, що в Україні відбувається повторний переділ власності, і саме із цим пов'язана хвиля замовних убивств... Ознаки цього є... Я дуже боюся, що в нинішній ситуації правоохоронні органи виявляться малоефективними. При тому, що Запоріжжя завжди вважалося міліцейським містом, багато в чому на нашу ситуацію вплинула загальна ситуація в країні, зокрема і політика. Те, що сьогодні багато призначень ідуть за «політичною доцільністю», те, що правоохоронні органи озираються на політиків – усе це розв'язує руки криміналітету. До того ж при нашому рівні зарплат у співробітників правоохоронних органів є велика спокуса сформуватися у своєрідне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому все треба вирішувати комплексно – і в першу чергу, починати із глибокої реформи у правоохоронних органів.

Юлія Кім, http://www.glavred.info, 2006 р.

От і осмілів донецький «беспрєдєл»

Поки у верхах готують електорат до правильного сприйняття гранд-коаліції заради гранд-бізнесу під кодовою назвою «Кучма-3», тобто щодо урядового єднання донецьких із «любими друзями» Президента, у регіональних низах процес реанімації кучмізму триває повним ходом. У Луганську регіонали, що отримали понад 70 відсотків місць в обласній раді, ультимативно вимагають забрати присланого з Києва губернатора Москаля, погрожуючи вже на першій сесії висловити йому не лише те, що вони думають про «помаранчеву» мерзоту (вислів з передвиборного репертуару їхнього лідера Януковича), але й висловити йому недовіру. А заразом за прикладом харківських ідейних побратимів оголосити про надання російській мові статусу регіональної.

Паралельно в Донецьку, на відміну від наїжаченого Луганска, губернатор Вадим Чупрун нібито добровільно подає у відставку, - після того, як довідується про неї з телевізора, особисто від прем'єра Єханурова, котрий знову демонструє країні демократичну прозорість вищої влади в кадрових питаннях. Подає, щоправда, не відразу, а після того, як день-другий покомизився, демонстративно вивісивши на офіційному сайті облдержадміністрації повідомлення про те, що губернатор працює у звичному режимі, і не спростовуючи повідомлення, то з'явилося в ЗМІ, про те, що заяву про звільнення він нібито не складав. Щоправда, за кілька днів нарешті прояснилося, що Чупрун справді подав заяву, але, як виявилося, з умовою звільнення лише після відпустки, днів через 45. Вочевидь, розраховуючи на те, що на той час ситуація із владою владнається, і він, можливо, залишиться на своїй посаді.

Дивно виходить. У Донецьку регіонали, котрі перемогли на виборах до облради з тією ж чемпіонською планкою в 70 відсотків, зовсім не наполягають привселюдно на негайній

відставці губернатора, оскільки протягом майже двох років він їх цілком влаштовував (траплялися бойові моменти, коли вони грудьми його відстоювали, під гаслом «Не віддамо Чупруна!»). Здавалося би, куди поспішати, особливо напередодні майбутніх тектонічних зрушень у верховній владі, коли заразом буде перетрясатися й усе губернаторство країни? Проте прем'єр Єхануров зі спринтерським напором звільняє губернаторське крісло, практично дезінформуючи країну про фактичні обставини відставки.

Серед місцевого політбомонду навіть не сумніваються, що триває заздалегідь спланований процес передачі влади регіоналам тими впливовими персонами в оточенні Президента Ющенка, які виступають за широку урядову коаліцію за участю донецьких. Тому в Луганську Москаля, що опирається (врешті-решт він навіть сховався у відпустку) регіоналам самотужки (без слова осуду чи підтримки з боку того ж Єханурова) доводиться буквально викурювати його з губернаторського кабінету, а в Донецьку поступливого Чупруна, з огляду на позитив його стосунків із Колесниковим і Ахметовим, влада сама відправляє в дипломатію більше тонкими методами. Піклуючись, мабуть, аби регіонали не втратили своє обличчя жорсткими вимогами негайно очистити для них обласні VIP-кабінети на знак бажаного союзництва.

Підтверджує цю кадрову тенденцію й свіже призначення прокурором Луганської області донецького Юрія Ударцова - того самого, котрий має підпсовану репутацію у справі журналіста Ігоря Александрова. Причому Ударцов був досить наочно для всіх вмонтований у Донецьку обласну прокуратуру - як казали, для підсиджування з наступною заміною нинішнього її керівника, чужинця з полтавчан Олексія Баганця. Уже тоді пішли розмови про те, що відразу після виборів відбудеться союз нашоукраїнців із регіоналами із уже обговореним розподілом посад. Запевняли навіть, що від донецьких у заступники Генпрокурора визначено відомого Віктора Пшонку.

Уся ця прокурорсько-суддівська рать, що по вуха загрузла у свавіллі, навіть не приховує, що з нетерпінням чекає на повернення регіоналів у верховну владу. Бо не було надійнішого даху, ніж коли рука правоохоронна мила руку адміністративно-командну. Із застосуванням бізнес-порошку для пом'якшення можливого тертя. Із наступними політичними й кадровими дивідендами. А за які такі красиві очі отримав би прохідне місце у виборчому списку регіоналів голова Луганського апеляційного суду Леонід Фесенко, котрий брав участь у сепаратистському шабаші в Сєвєродонецьку? Чи з якого дива залишився би на аналогічній посаді його донецький колега Олександр Кондратьєв, який не лише на знак солідарності відвідав цей шабаш, але й особисто оголошував перед журналістами виправдовувальні документи щодо судимостей Януковича, які власноруч підробила його секретарка, котра після цього втекла і десь переховується?..

Так і хочеться авансом висловити велике співчуття Президентові нашому Вікторові Андрійовичу, попередивши: це – ще лише квіточки, якщо дорвуться регіонали та їхні вірні лакузи з «правопохоронних» органів до влади. Якщо вони вже зараз не можуть втримати бажання, яке їх розпирає, відігратися за те, що, за їхніми поняттями, під час первинного нагромадження капіталу непристойно називати бандитизмом і свавіллям. Подумаєш, у полемічному запалі вже й не можна свастику малювати!

Довів це найнезаполітизованіший суд у світі - Донецький апеляційний, той самий, на чолі якого дуже впевнено себе почуває сепаратист і виголошувач фальсифікацій Кондратьєв. Він скасував рішення районного суду про визнання провини горезвісної рекламної «Плазми», яка протягом декількох нічних годин прикрасила величезне місто біг-бордами із зображенням Віктора Ющенка у нацистській формі. А причетних до цієї масштабної справи осіб дотепер не в змозі розшукати навіть всемогутня СБУ, хоча Віктор Андрійович в один із приїздів у Донецьк при всьому чесному народі давав вказівку Службі безпеки та іншим компетентним органам знайти виконавців і замовників фашистської реклами.

Напевно, кожному - своє. Бандитам - парламент, іншим - коаліцію з «бєспрєдєльщиками» для захисту інтересів. Відомо чиїх і від кого.

Анатолій НАУМОВ, кореспондент газети «Свобода», спеціально для Novosti.dn.ua

ДАЛІ БУДЕ.

Донецька мафія. Перезавантаження. Передмова до забороненої книги

2007-09-12T19:07:24Z

На ваші численні звернення про публікацію нової книги в інтернеті, хочу розпочати цю шляхетну справу. Сьогодні вішаю перший розділ. Далі буде видно..
Донецька мафія. Перезавантаження.

Передмова до забороненої книги

Я відповім: у момент розпаду Радянського Союзу і відразу після нього у Донецькому регіоні, як в жодному іншому регіоні України, вкрай погіршилася кримінальна ситуація.

Перші ж закони держави, спрямовані на перехід до ринку, особливо ті, що стосувалися розвитку малого бізнесу, були використані злочинними угрупованнями для відмивання коштів «тіньової» економіки, нагромадження стратегічно важливого первісного капіталу, а надалі – введення своїх представників до економічних та владних структур.

Можливо, це когось і здивує, але я вважаю, що розпочинати боротися зі злочинністю необхідно саме з вивчення джерел її виникнення. Для цього ми й створили проект під назвою «Мафія в Україні» і першу його частину – книгу «Донецька мафія», яка отримала неабиякий резонанс в Україні та за її межами і, навіть, стала першим за час незалежності офіційно забороненим і приреченим на знищення (!) виданням.

Доля та Бог подарували мені шанс не лише народитися на цей світ, але й, досягнувши зрілого і свідомого віку та зустрівшись віч-на-віч зі справжньою мафією, залишитися живим…

І ця мафія, на кшталт телевізійних американсько-сіцилійських угруповань, насправді досягла всієї повноти влади не лише у Донецькому (найбільш густонаселеному та промислово розвиненому) регіоні країни, але й набирає силу, стає на ноги по всій Україні.

Ця вітчизняна мафія – не просто організована злочинність, вона діє протягом багатьох років у повному контакті з представниками владних структур, тобто це злочинність, що прагне й може стати державною.

Уже сьогодні вона повністю переорієнтувалася на нагромадження капіталу, одержання надприбутків і організацію захисту протиправної діяльності на найвищих рівнях державної влади, використовуючи для досягнення своїх цілей офіційні та дозволені законом комерційні, громадські та інші структури.

Донецьке злочинне угруповання вважало раніше, і вважає зараз, що все скоєне ним минеться безкарно.

І саме Донецький клан у 2004 році висунув свого кандидата на посаду Президента України, а програв вибори через те, що не очікував такого потужного прояву народної самосвідомості, небажання людей миритися із бандитськими законами цього клану, тобто з

усім тим, що дало ґрунт, виплекало й виростило нинішніх олігархів – з п’ятнадцятьма роками необмеженого царювання Кравчука й Кучми.

Саме вони створили всі умови для появи в державі олігархії й злочинно-мафіозної клановості.

І я – єдина людина, хто, піднявши голову, заявив: «Мафія існує!».

Я назвав імена її представників і закликав нове керівництво країни звернути на цю проблему увагу й виконати обіцянку, яка прозвучала на Майдані перед усім народом: «Бандити будуть сидіти у тюрмах!».

Я особисто дивився в очі смерті, коли представники Донецької мафії намагалися, а потім забирали в мене моє майно.

Мені пощастило – після замахів я залишився живим…

Але немає вже серед живих багатьох тих бізнесменів Донбасу, яких розстрілювали разом із сім’ями біля дверей власних помешкань, вбивали викрутками й кастетами, забивали бейсбольними бітами й обухом сокири, в яких віднімали найдорожче – життя, лише через те, що вони володіли якимось бізнесом.

Станом на сьогоднішній день у Донецькій області не розкрито понад п’ятдесят п’ять резонансних убивств. Серед них – вбивство народного депутата Є. Щербаня, засновника «Ітера-Україна» О. Шведченка, власника «Інтеркомп’ютера» і «Данко» О. Момота, власника фірм «Юг» і «Київ-Конті» С. Романа, власника «Медіти» О.Оприщенка, директора азовського морського пароплавства А. Бандури, власника «Побуттехніки» С. Гуцула, директора Донецького пивзаводу Ю. Павленка, директора Відділу робітничого постачання Донецького металургійного заводу Ю. Абрамзона, а також багатьох-багатьох інших представників Донецького бізнесу, справи по яких до сьогодні не розкриті...

І ще одне. Коли книга фактично була готова до друку, автори отримали ще кілька просто шокуючих матеріалів, які здатні пролити світло на найрезонансніші злочини останніх років. Назвемо лише кілька прізвища – Ігор Александров, Євген Кушнір, Ахать Брагін. Всупереч уже вкоріненим відомостям про злочини, скоєні проти цих людей, у авторів даної «Антології» з'явилися нова інформація. Про усе це Ви зможете довідатися, уважно прочитавши нашу книгу. Багато фактів не змогли увійти до матеріалів книги, оскільки ще перебувають у стадії розслідування. Але по мірі з’ясування, фонд «Антикорупція» буде оприлюднювати ці факти на своїх прес-конференціях.

Але найцікавіше те, що бізнес убитих якимось дивним чином у результаті ставав бізнесом Рината Ахметова і Бориса Колесникова…

І саме торгові марки розстрільного бізнесу з’явилися в усій красі на спонсорських щитах донецького футбольного клубу «Шахтар».

І ці люди мертві…

І немає їх більше, і не буде! Ніколи!

Де їхні родини? І чому їх бізнес не перейшов до ЇХНІХ дітей?

Чому Борис Колесников, так само як і Ринат Ахметов, володіє всім, що залишилося після них?

Чому Борис Колесников говорить: «Я мільйонер, тому що я успішний...»

Не брешіть, пане Колесников!

Ви успішним почали бути після розстрілу Сергія Романа, коли опинились на посаді Генерального директора фірми «Юг», на той момент навіть не маючи вищої освіти.

Щоб суспільство сприйняло Вас, Вам потрібен був перший, стартовий капітал.

І ще – легалізований капітал.

І Ви його одержали... Але після смерті С. Романа.

Невдовзі те саме повторилося знову – після вбивства директора Донецького пивзаводу Ю. Павленка його підприємство перейшло до рук Вашого близького друга Рината Ахметова, отримавши назву «Сармат».

На чому ж базується ваша така міцна дружба? Чому Ринат Ахметов нічого не пошкодував, аби витягнути Вас із в'язниці, куди Ви потрапили після мого позову до МВС у зв'язку із вимаганням моїх акцій?

Це все тому що ви з Ахметовим пов'язані назавжди, зв'язані один з одним мертвою хваткою, мертвим вузлом. Саме мертвим вузлом.

Вузол цей виник тоді, коли донецький клан тим чи іншим чином позбавлявся від усіх, чиї фірми згодом стали спонсорами ФК «Шахтар».

І дуже показово свідчить про вашу дружбу той факт, що 19 лютого 2006 року, після зустрічі Рината Ахметова з виборцями, саме Ви, Борис Колесников, якого тоді Генпрокуратура намагалася зобразити важко хворою людиною, сіли за кермо величного «Мерседесу», і удвох з Ринатом Ахметовим з посмішкою на губах від'їхали від Донецького драмтеатру…

Я хотів би своєю книгою сказати народові України, сказати бізнесменам України – Ринат Ахметов і його підручні, так само як і в 2004 році, є небезпечними для України…

Ринат Ахметов багата людина, олігарх.

Але я в нашій книзі ставлю запитання: хто він і як таким став?

І насамперед – проблема Рината Ахметова полягає в його приватному капіталі.

У всій світовій історії нема прикладів таких величезних і швидких нагромаджень капіталу чесним і чистим шляхом.

Проблема Донецького клану саме в цих капіталах, здобутих кров'ю незручних для них людей.

Донецький клан заснований на бандитизмі та злочинах.

Донецький клан відібрав в убитих не лише їхні капітали, він знищив самосвідомість гордого Донецького народу.

Він розтоптав населення України.

Чому народ України живе ТАК ПОГАНО?

Тому що колишні президенти, і особливо – Л. Кучма, виплекали нових олігархів.

І дуже показовим є те, що протеже Рината Ахметова Віктор Янукович просив у того ж Леоніда Кучми призначити на дуже важливу посаду саме Володимира Малишева?

Чому саме за часів керівництва Володимиром Малишевим УВС в Донецькій області не було розкрито більше ніж п’ятдесят п’ять резонансних убивств?

Чому саме він став начальником охорони фірми Рината Ахметова «СКМ»?

І чому він знищив документи, які стосувалися цих злочинів?

Чому за його керівництва міліцією Донецької області, майно забитих і розстріляних бізнесменів потрапляло до рук Рината Ахметова й Бориса Колесникова?

Чому це відбувалося перед очима у обласних прокурорів В. Пшонки та Г. Васильєва?

Чому Г. Васильєв став Генпрокурором України, а В. Янукович – прем'єр-міністром?

Я ставлю запитання, на які поки що немає відповідей, але я хочу одержати їх:

1. Хто замовник більш ніж 55-ти вбивств у Донецькому регіоні?

2. Чому ці вбивства до сьогоднішнього дня залишаються нерозкритими?

3. Чому майно розстріляних бізнесменів опинилось у руках саме Р. Ахметова й Б. Колесникова?

4. Чому усі фірми вбитих людей стали спонсорами ФК «Шахтар»?

5. Чому В. Малишева не притягнуто до відповідальності?

6. Чому Генпрокуратура мовчить і дотепер не спромоглася дати відповідь на питання, які хвилюють суспільство, щодо резонансних злочинів?

Я хочу запитати Президента України:

– Чому Ви тримаєте на контролі лише єдину справу вбитого журналіста Георгія Ґонґадзе і не піднімаєте питання про необхідність розкриття п’ятдесяти п’яти убивств у Донбасі?

– Чому Ви не змусите Генеральну Прокуратуру України розказати народові України правду про вбивство народного депутата Є. Щербаня та журналіста І. Александрова, бізнесменів А. Шведченка, О. Момота, Ю. Павленка та інших?

– Чому Ваш колишній Держсекретар О. Рибачук дозволив собі піднятися над Фемідою й сказати: «Справа Колесникова слабенька…», і фактично тим самим вплинути на хід подій та звільнення того з-під варти?

Я заявляю всьому народові України: «Злочинність нікуди не зникла, вона «надягла білі комірці» і рветься до влади. Вона прагне володіти всім багатством Українського народу.

Я знаю: якщо ці люди прийдуть до влади, в Україні залишиться не 46 мільйонів, а значно менше.

Я вважаю, що своєю книгою ми зобов'язані відкрити очі народу на колосальну загрозу, що насувається.

Я волаю нарешті звернути увагу на те, що там, у Донецьку, було розстріляно і закопано у посадках і занедбаних шахтних шурфах десятки так і неопізнаних людей.

Їхні трупи із забетонованими ногами знаходять в ставках, вони «прошиті» наскрізь викрутками, забиті кастетами та бейсбольними бітами, розстріляні біля дверей власних будинків разом із дружинами, на очах у своїх дітей, вони поховані у землі прямо у своїх автомобілях, розстріляні в аеропорту…

І тому наш фонд «Антикорупція» попереджає: багатьох із вас також може чекати така ж доля.

Сьогодні Ви можете закривати на це очі, але загроза є настільки великою, що завтра, можливо, буде вже надто пізно…

Ми в жодному разі не прагнемо перебрати на себе функції правоохоронних органів, ми лише хочемо скинути цю полуду з Ваших очей і показати, яким насправді є на сьогодні життя в Україні і, зокрема, у Донецькому регіоні – без прикрас і брехні.

Я не говорю сьогодні про можливий розкол країни, я не говорю про прояви сепаратизму.

Україна була єдиною, є, і, вірю, залишитися такою назавжди.

Але я звертаюся до громадян України із проханням підтримати мене і наш фонд у цій нелегкій боротьбі.

Коли ми разом – ми сила.

І тільки оприлюднення правди про усі ті події, правди, яку так довго і надійно приховували від народу, дозволить навести нарешті лад у нашій країні.

Видання цієї книги є черговим етапом у роботі фонду «Антикорупція», головною метою діяльності якого є сприяння запровадженню в Україні демократичних принципів.

Ми знаємо, як зробити Україну європейською країною.

Адже нам і нашим дітям жити у цій країні. А вони заслуговують на те, аби жити у цивілізованій європейській державі.

Саме тому ми усі разом повинні перетворити Україну на процвітаючу демократичній державу – єдину, сильну і багату. І ми зможемо це зробити!

Борис ПЕНЧУК,

голова правління фонду «Антикорупція»

Назад у бандитизм

Депутати у прицілі кілера

Незважаючи на те, що, за словами екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, кількість убивств зменшується вже другий рік поспіль, у пересічного обивателя складається зовсім інше враження. Те, що протягом останнього року кількість резонансних злочинів, жертвами яких ставали підприємці й політики, зросла, помітно навіть неозброєним поглядом.

Варто зазначити, що за якимось цікавим збігом вірус замовних убивств уразив Україну паралельно з початком минулих парламентських виборів.

Хроніка замовних злочинів 2006 року:

15 березня – убивство Запорізького кримінального «авторитета» Володимира Маляра.

12 квітня – убивство Запорізького кримінального «авторитета» Юрія Сакварелідзе на прізвисько «Юра Грузин».

28 квітня – убивство депутата Запорізької міськради від Партії регіонів і генерального директора ТОВ «Олександр» Володимира Разгуляєва.

8 червня в Ніжині вбито депутата міськради від БЮТ Григорія Потильчака.

10 червня – у Ялті застрелили депутата Запорізької райради від БЮТ Віктора Савкіна.

19 червня в Енергодарі Запорізької області вбито «авторитета» Павла Кулятова.

26 червня – було завдано тяжких тілесних ушкоджень депутатові Харківської облради від Партії регіонів Олегові Медведєву.

27 липня у дворі будинку по вулиці Чарівній у Запоріжжі вибухнув автомобіль «Мерседес», який, згідно чуток, належить голові наглядацької ради ЗАТ «Агросервіс 2000» і компанії «Хлібодар» Юрієві Чекальському.

20 серпня – виявлено труп незадовго до цього зниклого без вісти полковника УБОЗ Романа Єрохіна.

«Донецька мафія» перезавантажилась в Івано-Франківську

2007-09-12T12:39:07Z

6 вересня 2007 р. у Івано-Франківську Сергій Пантюк презентував скандальну книгу «Донецька мафія. Перезавантаження ». Вона стала продовженням першої офіційно забороненої в Україні книги «Донецька мафія. Антологія.», весь наклад якої було знищено. Про це 7 вересня повідомив власкор ЗІКу.

Другий співавтор книги, приїзд якого анонсувався, Борис Пенчук, не зміг приїхати до Івано-Франківська, оскільки його вже другий день «маринують» фігуранти книги про донецький клан з Генеральної прокуратури, – сказав на презентації Сергій Пантюк.

Розповідаючи про саму книгу, Сергій Пантюк, зазначив, що це вже третя книга в серії, окрім якої ще був «Кримський гамбіт». Перші дві були видані російською мовою, оскільки задумувалися як регіональні проекти для Донбасу та Криму. Третя книга, презентована у четвер, розрахована на широке коло читачів по всій Україні, а її популярність наштовхнула авторів на те, щоб видати її українською мовою.

Фінальна презентація книги відбудеться у Донецьку 24 вересня. За словами авторів, спроби провести такий захід вже неодноразово зривались (увесь час були проблеми з приміщенням): за кілька годин до заходу їм телефонували і повідомляли про відмову провести презентацію на умовах попередньої домовленості. Тому вони не називають часу та місця презентації саме в Донецьку. Сам Сергій Пантюк заявив, що в разі чергового зриву презентації, він і всі учасники заходу проведуть презентацію на центральному майдані міста Донецька.

Сергій Пантюк також проанонсував вихід фільму за мотивами презентованої книги, останні кадри якого, за його словами, домонтовуються в даний момент. Проте фільм покажуть лише після виборів.

Книжку "Донецька мафія" презентовано у Хмельницькому

2007-09-12T12:31:46Z

http://20minut.ua/news/71825 Проект "Мафія в Україні" має на меті розповісти про корумпованих чиновників-вихідців з Донецька. Автори проекту мають задум описати корупцію в усіх регіонах України .

"Чому бандити сидять не в тюрмах, а у владних структурах?" - на таке запитання намагалися знайти відповідь учасники чергового засідання Хмельницького прес-клубу. До обласного центру завітали гості - Борис Пенчук та Сергій Пантюк, які презентували книгу "Донецька мафія. Перезавантаження". Ця книжка - третє видання в рамках всеукраїнського медіа-проекту "Мафія в Україні".

"Книжка "Донецька мафія в Україні. Антологія" стала першою офіційно забороненою книгою в нашій державі. Книжки серії містять документальну інформацію про кримінальних авторитетів 90-х років, більшість з яких зараз володіють величезним капіталом та владою у країні", - сказав керівник проекту Борис Пенчук. Наступними виданнями стануть книжки "Галицька мафія" та "Харківська мафія".

На запитання, як можна побороти мафію в Україні, редактор та видавець книги Сергій Пантюк відповів: "Для цього потрібно зламати основний принцип нашої держави на законодавчому рівні. Кожна людина має подавати декларацію про витрати, як у всьому цивілізованому світі, а корупційне майно легалізувати, знявши з нього великий податок".

“Донецька мафія” не дає спати Ющенку

2007-09-12T12:07:37Z

http://20minut.ua/news/71636

Третю книжку із серії “Мафія в Україні” днями презентували в Тернополі. Розповісти про “Донецьку мафію. Перезавантаження” приїхали автор проекту «Мафія в Україні» Борис Пенчук, редактор і видавець книги Сергій Пантюк. Автор книги розповів газеті “20 хвилин” про що його книга і про те, як змінилося його життя після її видання.

– Першу книгу вашого проекту “Донецька мафія. Антологія” офіційно заборонили. Як справи з цим у другої книги про “донецьких”?

Введіть зміст скрадання.

– Наш проект сьогодні вважається найцікавішим в Україні. Ми почали його у 2005 році. Тоді вийшла перша книжка “Донецька мафія. Антологія” і саме ця книга стала одним з переможців у конкурсі на найкращу українську книгу у 2006 році. Ми отримали третє місце на цьому конкурсі. По факту виходу першої книги ми зробили декілька заяв. Писали про факти, які наводились у цій книзі на ім’я тоді ще міністра МВС Юрія Луценка та генерального прокурора України. Ми запитували цих посадових осіб, щоб вони підтвердили чи спростувати, чи відбувалися на Донбасі вбивства, кримінальний перерозподіл власності і чи перейшла ця власність в імперію Рината Ахметова. На жаль, наші звернення залишились не тільки без відповіді, а й стали приводом, щоб проти нашого авторського колективу порушили карні справи. Ми звернулися з цими ж запитами до Президента Ющенка. Але на це нам не прийшло жодної відповіді. Я так розумію, що на такі дрібниці в секретаріаті Президента не звертають увагу.

Щодо кримінальних справ, які заборонили книгу, то у другій книжці приведений її текст. Там написано, що завести кримінальну справу на тих, хто робив цю книгу по факту її виходу в зв’язку з перешкоджанням права виборців обирати. Такої дурниці ще не було в жодній країні. Влада повинна була перевірити факти, а потім щось робити. Але вони це робити навіть не намагалися. Дивне те, що ця карна справа була заведена не в Донецьку, а в Києві.

– Вас викликали на допити?

– Так. Я кілька разів вже був у прокуратурі. В мене склалося таке враження, що сьогодні генпрокуратура – це не є генеральна прокуратура України. Це генпрокуратура Донбаса, яка виконує лише політичні замовлення. Коли почався мій допит, то представники генпрокуратури хотіли примусити мене, щоб я розмовляв російською. Тобто люди, які зараз там перебувають, не знають і не хочуть знати української. Я сказав, що буду говорити українською, бо у мене українське прізвище і мої батьки – українці. А мені сказали: “Ні, відповідайте своєю рідною мовою!” Якщо я прожив 43 роки у Донецьку і тільки третій рік живу у Києві, це не значить, що я повинен розмовляти з людьми російською мовою. Ми всі розуміємо, що без мови немає нації. Тому ці люди хочуть знищити українську мову.

– То про що ж ця скандальна книжка?

– В книзі “Донецька мафія. Перезавантаження” багато дуже цікавих фотографій. Наприклад, є знимки людини, яка започаткувала донецький клан і донецьку мафію. Це відомий Ахат Брагін, тобто Алік Грєк. У нього Ринат Ахметов був правою рукою. Є фото людини, яку взірвали на стадіоні “Шахтар” у 1995 році. На фото видно, що у нього відірвана нога. Ми отримали матеріал не просто у вигляді фотографій. Патріоти України надали нам відео матеріали у великій кількості. Відео знімали на другій-третій хвилині після цього вибуху. Крім того, є і відео з розстрілу донецьких бізнесменів. У книзі, наприклад, є фото Олександра Момота, який був власником Єнакіївського металургійного комбінату. Комбінат після розстрілу Момота перейшов у власність Ахметова.

Взагалі усі ті негаразди, які є зараз у “Партії Регіонів” пов’язані з боротьбою спецслужб Росії. Зараз “Партія Регіонів” розділилася на дві частини. Одна знаходиться під впливом Віктора Януковича, а інша – це зона впливу Рината Ахметова. У нас є матеріали, які ми хочемо показати в новій книзі “Донецька мафія та спецслужби”. Клан Януковича є представником федеральної служби Росії (ФСБ). Клан Ахматова є представником російської служби СВР – служба внешней разведки. Тобто відбувається звичайна боротьба між спецслужбами.

– Як щодо помаранчевого табору?

– Можу сказати, що Юрій Луценко – це та людина, яка своїми непрофесійними діями возродила Януковича і “Партію Регіонів”. У 2005 році “Партія Регіонів” була розбита і деморалізована. Янукович теж не представляв собою нічого. Популістські дії Луценка, які він собі дозволив, щоб показати, що він справжній боєць, знову розродили кримінальний клан Ахметова і Януковича, які сьогодні є владою в тій країні. Після того, як були заарештовані деякі представники цього клану і коли Ахмєтов і компанія зникли з України, саме представники Помаранчевого табору поїхали домовлятися з представниками біло-синіх за територію України. І вони уже тоді стали вирішувати долю цієї держави. Адже вже тоді, влітку 2005 року була вирішена стратегічна лінія про широку коаліцію. Вже тоді помаранчеві знали, що Тимошенко є основним ворогом цього табору. Вже тоді було вирішено відсторонити її від влади і зробити нову груп.

– Чи знають про існування книги наші політики? Як реагують на неї?

– Ми подарували свою книжку Ющенку, Балозі, Януковичу, Морозу та іншим політикам. Вона викликала в усіх алергію і антипатію. Ющенко взагалі сказав: “Хлопці, ви не даєте мені спокійно спати!” Янукович робить вигляд, ніби цієї книжки не існує. Мороз нам дякував за ці матеріали, але потім публічно негативно висловлювався про книжку. Наша книжка стала начебто лакмусовим папірцем для влади. Їм треба визнати, що все це є і якось реагувати. Але вони цього робити не хочуть і тому роблять вигляд, наче цієї книжки не існує.

– Якими будуть інші книжки, написані у рамках проекту “Мафія в Україні”?

– Насамперед, книга про донецьку мафію буде перекладена англійською мовою. Також за матеріалами видання ми готуємо фільм. Ми вже його майже зробили. Хотіли би показати його народові України і усім тим народам, де хочуть зараз легалізуватися усі ці бізнесмени в лапках. Фільм буде страшний. Усвідомлюємо, що його не покажуть по телевізору. Тому випускатимемо це відео на DVD-дисках. Хочемо передати цей фільм в Росію, Польщу, Бельгію та Англію. Наступні книгами із серії “Мафія в Україні” будуть присвячені донецькій мафії та спецслужбам і галицькій мафії. http://20minut.ua/print/71636

Разом - ми СИЛА!

2007-09-06T19:24:27Z

Ми зробимо свій сайт разом: http://antymafia.org.ua/. Небайдужі, допоможіть нам! Разом - ми СИЛА! Вперед, українці!

penchuk @ 2007-09-06T22:06:00

2007-09-06T19:13:38Z

Был в Тернополе с презентацией книги в рамках всеукраинского тура. Город - прекрасный, люди - замечательные, тернопольская "ПОРА"-супер! Помаранчевые...-ПОЗОР! Здесь, в истинно украинском городе нам не дали прямого эфира!! В бело-голубом Харькове нас целый час транслировали "в живую" на всю область!!! Ни кто не мешал!! А помаранчевые....ПОЗОР! Нет у нас в стране свободы слова. И не будет в ближайшене время. Привет патриотам: Олегу и Тимуру!!! Файне місто Тернопіль...

Фільм про клан

2007-09-06T17:20:13Z

Фрагмент нового фільму, який може стати забороненим як і книга "Донецька мафія. Антологія"

Я не верю, что это случайность:моя семья с 1999 года на войне...

2007-09-06T13:07:52Z

4 сентября во второй половине дня в авто Светланы Пенчук ( моей жены ) врезался автомобиль «Газель». Авария произошла в тот момент, когда Светлана выезжала со двора многоподъездного дома.

После столкновения водитель «Газели» исчез с места аварии так быстро, что Светлана даже не успела увидеть его номерной знак. Не успев опомниться после первого столкновения, она пыталась справиться с управлением, но в ее авто врезалась еще одна «Газель», которая ехала по встречной полосе. Водитель авто остановился, но приезда милиции ожидать не захотел, во избежание лишних неприятностей. То есть, сперва одна Газель ее сбила, а вторая - брутально добила.

В результате аварии моя жена испытала повреждение средней тяжести: сильный удар головой о лобовое стекло и грудной клеткой - о руль. Сейчас она находится в тяжелом физическом и психологическом состоянии, пережив страшный шок. Автомобиль - в страшном состоянии...

Так написали СМИ: «Я не хочу политизировать эту аварию, - прокомментировал ситуацию сопредседатель «Гражданской кампании «Пора» и автор проекта «Мафия в Украине» Борис Пенчук, - но я не верю, что это была случайность. Буквально позавчера Генпрокуратура снова обновила давление на меня, многочасовые допросы, и повторно взяла подписку о невыезде из Киева, чтобы запретить мне принимать участие в туре-презентации новой, но уже широкоизвестной книги «Донецкая мафия. Перезагрузка». То, что происходит, я расцениваю как психологическое давление на меня и членов моей семьи», - сообщил Б.Пенчук.

Кстати, новая книга и наш коллектив стал обладателем премии Якова Гальчевского. Мы очень рады...